ЗАКОРДОНЕЦЬ Артур Венедиктович
Народився 1969 року в смт Татарбунари Одеської області. З 1973 року і донині мешкає в селі Осламів. Закінчив Кам’янець-Подільське училище культури. Був учасником АТО.
Друкувався в обласній газеті “Подільські вісті”, в журналах “Склянка часу”, “Однокласник” і альманахах. Автор збірки віршів „Повнозвучна тиша”, романів-фентезі “Відунський сокіл” і “Таємниці багряних велетнів”, співавтор збірки оповідань “Мить краси”, “Український постапокаліпсис”.
Один з переможців у номінації “фентезі” на конкурсі “Коронація слова – 2015”.
Член літературної спілки “Огневежа”.
ЛЮДИ І ВЛАДА
(з роману “Відунський сокіл”)
Колись давно біля підніжжя гір жило плем’я. І був у тому племені мисливець, такий здоровенний, яких не було ні до нього, ані опісля. Найвищий чоловік ледь сягав головою його грудей, а плечі велетня були такі широкі, як в чотирьох мисливців одразу. Його спис пронизував тура наскрізь і летів після того ще дванадцять кроків, а його стріла збивала під хмарами володаря небес – орла.
Та от біда – мав той велетень лиху вдачу, силу свою неймовірну часто вживав людям на шкоду. Узяв він владу над племенем, товк немилосердно непокірних і скоро так залякав одноплемінників, що ті стали виконувати усі його забаганки. Яку б дурницю він не вигадав, усі бігли сповняти його волю, бо ніхто не хотів бути побитим, а то й убитим.
Зажив здоровило великим паном, усе було по-його, і ніхто не смів йому перечити. Та йшов день за днем і чомусь занудив цей пан світом, став сумувати, ніщо його не тішило і ніхто йому не міг догодити. Ще злішим та дратівливішим став, знемагали люди від його вибриків.
Був при велетні на побігеньках один дідок, хирлявий, проте язикатий та хитрющий. Якось той дідок і питає свого володаря:
– А чого це ти, могутній пане, сумний такий, змарнів увесь? Що тобі таке?
– Ех, діду! – відповів здоровило. – Не все по-моєму на цьому світі. Найсильніші мисливці наввипередки біжать мою волю виконувати, затис плем’я – ніхто й не писне. А от вийду в ліс, побачу оленя рогатого і як гукну: “Ану йди сюди і кланяйся мені!”, а він обернеться задом, дремене в кущі – тільки гілля стріщить. Стану біля дуба, гупну кулаком, аж стовбур задвигтить, і кажу: “Ану, вклонися своєму володарю!” А дуб стоїть, як стояв, листям шелестить, наче сміється з мене. Не підкорюються моїй волі ні дерева, ні звірі, ні птахи, тому й нема мені радості.
– Еге, – каже дідок, – цьому можна дати раду. Слухай мене і зроби, як я кажу. Не кланяється тобі олень – надішли мисливців, вони його в хащі заженуть, петлю на голову рогату накинуть, притягнуть і поставлять перед тобою навколішки. Не кланяється тобі дуб – надішли мисливців, вони кинуть дуб тобі до ніг. Головне у цьому світі – володіти людьми, а люди вже добудуть тобі владу над усім іншим.
Втішився велетень, наказав чотирьом жінкам догоджати старому всілякими наїдками та ще аби мух од нього відганяли. А мисливці ловили оленів, згинали дуби, садовили птахів в клітки, затягали рибу сітями і усе це добро складали своєму володарю до ніг. Радісно реготівся велетень, бо гадав, що володіє усім на світі. Та невдовзі знову засумував, занудив здоровань і подався до лукавого дідка на пораду.
– Наче усе вже по-моєму, та є ще оті кляті хмари. Я їм гукаю – пливіть у той бік, а вони сунуть в інший. І сонце теж норовисте. Я кричу йому, щоб сховалося, бо мені спати хочеться, а воно світить. Я гукаю, щоб засвітилося, бо я вже виспався і мені нудно, а воно сидить собі за горами і не показується. Що його робити – не знаю. Мисливці ж не дістануть ні хмар, ані сонця, щоб кинути мені до ніг.
– Еге, – каже дідок – цьому можна дати раду. Тут мисливці хмар і сонця не дістануть, це так. Але, якщо видряпаються на он ті гори, котрі бовваніють на обрії, то, може, й дістануть.
Втішився велетень, наказав чотирьом мисливцям носити діда на ношах, щоб старий ноги не збивав. А сам зібрав підданців і гайда у гори. Довго вони йшли, а таки прийшли і почали вгору дертися. Радіє повелитель, що скоро усе по-його буде. Вже здається йому, що хмари понижчали і сонце поближчало. Загорлав на радощах:
– Тремтіть, хмари! Начувайся, Сонце! Я вже йду по вас!
А голос у нього був не тихший грому. Задвигтіли гори і зірвався з вершини маленький камінчик. Покотився вниз та зрушив ще один камінчик, а той ще один і ще... Скоро на схилі біснувався нестримний кам’яний потік. Дужим був велетень та здолало його каміння, повалило, затягло на дно глибокої ущелини та там і присипало навіки.
Мисливці, хто вцілів, погнали щодуху до своїх, понесли радісну звістку – згинув мучитель. Зраділи люди і довго веселилося плем’я, а потім обрало вождем того самого дідка, бо, хоч і хирлявим він був, проте язикатим та хитрющим. А тепер стали величати його мудрим та всевідаючим. На ношах діда тепер таскали восьмеро дужих чоловіків, восьмеро жінок готували для нього всілякі вигадливі страви. Ось так воно і було.
* * *
Повновидий красень Місяць
Ясенам посріблив плечі,
Забобонно каже містик:
“Колобродить нині нечисть!”
Та язичницький нащадок
Має справу не з чужими:
Пішохід рипучих кладок
І заплутаних стежинок.
Знає затишну долину
Не затоптану ногами,
Там лежить серед полину
Ваговитий білий камінь
Там, як Місяць повний сяє,
З древніх сил спадають пута,
І на камені сідає
Той, чиє ім’я забуто.
Бубонить старі закляття,
Давні тіні будить словом,
І запалює багаття,
Не турбуючись про дрова.
Ледь хитнувши тихі трави,
Розведуть завісу ночі,
Розпочнуть свої забави
Древні тіні-поторочі.
Їхні танці – сплеск і вихор,
Їх пісні – і зойк і шепіт, –
Старші за добро і лихо,
Незбагнені, наче Всесвіт.
Я вже майже розумію,
Вже от-от сяйне прозріння,
Та світанок червоніє,
Як і я – з нерозуміння…
Замовкає древнє серце,
Затихає дивний гомін,
На хресті старої церкви
Розіп’явся перший промінь.
* * *
Діти рідко думають словами
Діти часто думають світами
І думками створюють світи
Неповторні, наче очі мами,
Добрими населені казками...
Ми колись там жили, я і ти
В ті світи тепер нам не дійти
Нашими дорослими шляхами
Можна лиш дитячими думками
Але як думки ті зберегти
В світі, де вмирають наші мами?