МАКОГОН-КУХАРСЬКА Тетяна Василівна
Народилася 29 серпня 1953 року в селі Пилипи-Олександрівські Віньковецькогорайону. Закінчила Кам’я-нець-Подільське культосвітнє училище.
Працює завідуючою бібліотекою у Пилипах-Олександрівських.
Друкувалась в районній газеті, альманасі “Огневежа-3”.
Член районної літспілки “Огневежа”.
ОСІННІ МАЛЬВИ
Осінні мальви під вікном
Мені всміхаються привітно,
Немов шепочуть: – Не сумуй,
Ми вернемо тобі ще літо...
Он, бачиш, місяць посмутнів
І дихає морозом вітер,
А ми так хочемо буять
І радувати ніжним цвітом.
Зачарувати знов когось
І пісню літечка почути.
Щоб хтось згадав свою любов
І ті роки, що не вернути...
І сяють сонцем кольори,
Ще мальви під вікном квітують,
А з ними спогади щемкі,
Що доля нелегка дарує.
Я ВІРЮ
До берега лащиться хвиля
І чайка кигиче вгорі.
– Пташино, чому ти так тужиш?
Що осінь уже на порі?
Не плач, не тужи, білокрила,
Бо вільна, живеш без оков.
У теплі краї ти полинеш,
Весною повернешся знов.
Мені ж так на серці тривожно,
І стільки зажурених дум...
Вже літо минає... А може
Осінній вкрадається сум?
Ти, чаєчко, вже відлітаєш?
За зиму назад поверни...
Я буду отут зимувати,
З надією ждати весни.
Бо вірю – разом з первоцвітом
Я пісню почую твою...
Лети ж моя чаєчко-пташко,
Не згинь у чужому краю.
НЕ СУДИЛОСЬ
Ось і серпень уже за вікном,
І здається ще в розпалі літо...
Я ж сумую з дощами тайком,
Бо страждає душа не зігріта.
Міркувала, що будемо вдвох
Щастя, радість і смуток ділити.
І у хвилях щасливих думок,
Морю синьому й сонцю радіти.
...Не судилось. Я знову сама,
Плескіт хвиль... Не здійснилися мрії.
Заповзає у душу зима –
Крок назустріч зробити не смію.
КОЛИСКА ЖИТТЯ
Грає сріблом прозора вода
У ставочку побіля городу.
Не залишу ніколи села,
Де живу я і звідки я родом.
Де калина цвіте у дворі,
Де вербичка розгойдує віти,
Де лелеки в розлогім гнізді
Вигодовують радісно діток.
Де акації й липи ростуть,
Ароматом бентежачи душу,
Де матусині мальви цвітуть –
Зберегти заповітне я мушу!
Тут – колиска буття і життя,
Тут – коріння прадавнього роду.
То ж не кане в сліпе небуття
Мова, пісня і слава народу!
ПОВЕРТАЙТЕСЬ
Як гірко матері в самотній хаті
Чекати звісток від своїх дітей.
Вона ж так хоче їх обняти…
Та відчай рветься із грудей.
Роки промчали непомітно,
Розбіглись діти у світи…
Вона нашіптує сирітно:
Гей, озовіться, де ви є?
Невже не чує серце ваше
Згорьованої неньки крик?
Ви ж повертайтеся назавше,
Щоб біль і розпач в неї зник.
Сумує мати, що в турботах
Прогледіла своїх дітей.
Все ж їх чекає у скорботі,
Або хоча б від них вістей.
Вона боїться не діждатись
Дітей та онучат своїх.
Ох, діти-діти… Повертайтесь
На батьківський святий поріг.
Засяє сонцем ненька рідна,
Теплом своїм зігріє всіх.
Тоді любов, щаслив, світла
Посіє в хаті щирий сміх.