ГУДЗЕНКО Володимир Костянтинович
Народився 2 січня 1945 року в селі Стара Гута Новоушицького району. Мешкає у Віньківцях.
Закінчив юридичний ВУЗ, працював слідчим МВС.
Друкувався в альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Огневежа-3”.
Автор історичної повіті “Козацькі ікони”.
СОЛОВЕЦЬКИЙ В’ЯЗЕНЬ-ЛЕЛЕКА
(29.07. 1776 р. – 02. 04. 1801 р.)
(уривок з кіносценарію)
В чоловічому монастирі на Соловках відбуває царську покару в’язень-лелека, останній кошовий Запорізької Січі – Петро Іванович Калнишевський. Перед ним сяє, іскриться, благоговіє Козацька Покрова Пресвятої Богородиці, випромінюючи дивне світло… Чуються слова: “Кожен козак все життя несе на собі взятий ним Хрест, відчуваючи у серці брехливе, оточуюче вороже тавро, скрізь котре потрібно пронести його з гідністю!”
Морська тиша огорнула острів. Хвилі тихесенько хлюпалися об берег. Темрява поволі розсіювалася й у свої права вступала Білявка-Ніч. Ступала нечутно, м’яко. У світлих північних вишиванках була схожа на чепурну красуню-молодицю, яка, підібравши край подолку, несла на коромислі два повні відра води, не розхлюпуючи ні краплинки, відчуваючи, що за нею хтось спостерігає. Ступала впевнено, бо виконувала волю самої Матінки-Природи.
Вітер, котрий затаївся неподалік, підібравши вітрила, мовчки поплентався на материк.
“Гей, мудрагелю, швидше рухайся”, – жартівливо підганяла його Білявка.
“Та рухаюся, рухаюся, – бурчав Вітер. – Знову вона мені не дасть почути той дивний, дужий голос птаха, що недавно оселився тут не по своїй волі. Як же так все буває? Ось є Біла Ніч, та не для усіх, і є Темна – для всіх. Першу він слухається, а в другу може такого натворити-витворити!”
Певно його думки були розгадані:
“Гаразд, зачекай! Виконай моє прохання!”– звернулася до нього Білявка.
Він зупинився. Раптом тишу над островом порушив клекіт птаха: чистий, потім заливчастий, хвилюючий, що струменем спадав згори.
“Як ніби хто на волю вирвався, щоби на повні груди вдихнути чистого повітря”, – міркував Вітер.
Поволі птах наближався до нього.
“Проведеш лелеку на материк! – донеслося до нього. – Добре! – радо відповів він і, підкрутивши вуса, розправивши вітрила,– полинув попереду, розганяючи темнуваті хмари. – Ось як на волі співає Душа, – мудрував Вітер, спостерігаючи за лелекою. – Ото зрадіють козаченьки!”– і ніс птаха в далекі краї, аж в Україну. Ладен був для своєї коханої на все:
“О, Білявко, що ти зі мною коїш?”
Тільки під ранок, з журливим клекотом, який не всі почули на Батьківщині, лелека повертався на острів, поринав у темні каземати, вдарявся об землю і перетворювавсяна соловецького в’язня.
Чути було, як він вітався з Козацькою іконою Покрови:
– Починаю день!
Сам же й відповідав собі:
– З Покровом Пресвятої Богородиці! Потім приступав до молитви…
…Тим часом, сердитий Вітер доганяв Білу Ніч, випивав з дороги її чисту вроду, утворюючи небесне сяйво, й розповідав подружці про козацьку долю.
Потім знову так повторювалося і над землею лунав журливий клекіт лелеки. Не всім на острові було дано чути його…
29 липня 1776 року. До пристані острова причалив корабель. По трапу зводять в ланцюгах кошового Петра Калнишевського. Щось незвичайне, загадкове було у новому в’язні. Ні тривала подорож, ні зміна клімату, ні те, що на нього чекало, – не зламало його. Як і личить кошовому, твердо ступив на берег. Як пізніше виявилося, назавжди – з корабля на бал…
Покарання! Потім сміливо глянув у вічі архімандриту Соловецького чоловічого монастиря Досифію, що зустрічав його… і чомусь аж світився. Зовсім ніякої тобі тривоги.
“Як ніби прибув рятувати свою душу, – міркував архімандрит. Аж у грудях щось потепліло. – Такого не зламаєш!”– та мусив заточити його, за “височайшим” указом,у найжорстокіший каземат. Знав, що на кораблі знаходиться таємний представник Синоду. Це міг бути будь-хто, навіть під виглядом простого моряка чи охоронця. Ці люди були здатні на різні мудрації. Та й братію свою знав, тому старався до в’язня ставитися суворо, хоч у душі схиляв перед ним голову. Спочатку не міг зрозуміти підсвідомої поваги до останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського.
Мало й що знав про козаків. Згадалися слова батька: “Козаки – сильні люди, синку! Це незборима нація Христових воїнів. Вони ще покажуть, де раки зимують!” Йшлося про несправедливе ставлення царського уряду до українців. Тільки так розцінював батькові слова. І запалала у його душі незнайома досі хвилююча блискітка.
“Як і чому вона з’явилася?”– гадав він і зв’язав її появу з прибуттям незвичайного в’язня. Потім це підтвердилося – він першим почув його журбу за Україною…
Спочатку лунали журливі клекоти лелеки. Вони так зворохобили душу, що вже кожного вечора чекав на них. Ніякий сон не міг його здолати. І він молився, як ще ніколи не молився, до самого світанку, цілими ночами, днями. Чомусь почав боятися цих клекотів. Геть змарнів. Одного разу, вдосвіта, після тривожного клекоту побіг у темний каземат, де карався в’язень, і те, що побачив, назавжди вразило його. У неприглядному приміщенні явилось незвичне світло, котре йшло від Козацької Покрови, перед якою молився кошовий, і відлунням розносилися пророчі слова Святої Матінки:
– Знай, що молитви українців будуть почуті… У майбутньому імперія зла розвалиться й Україна стане незалежною! Це відбудеться мирним шляхом! Та на перших порах українцям прийдеться пережити безлад гіркоти зла… від своїх же гетьманів та “старшого брата!”