MENU

ГРІБОВА Ольга Михайлівна 


   

    Мешкає в селі Охрімівці. Народилася тут же 24 жовтня 1958 року. Працює лаборантом  в Охрімовецькій загальноосвітній школі. Співголова літспілки ”Огневежа”.

      Друкувалася в районній газеті, альманахах видавництва “Склянка Часу” “Скіфія – Осінь – 2013”, “Скіфія – Весна – 2014”.  

 

 

НА ТАТОВІЙ МОГИЛІ

Стежка в’ється споришами вкрита,
На могилу татову веде.
Осінь вже змагається із літом,
Срібну павутиночку пряде.

Грають в травах золотисті блиски,
Повені довкола хризантем.
І щоб не хрести і обеліски –
Мовби потрапляєш у Едем.

Хочу розказати тобі, тату,
Те, у що би не повірив ти.
Що тепер вже вороги закляті
Ті, кого ти звав колись «брати».

З ким лежав в окопах в Вітчизняну,
Радість і біду навпіл ділив,
І до серця звісточку жадану
Однаково кожен так тулив.

Встань татусю любий подивися:
Україна стогне у крові.
«Брат» ще крові вдосталь не напився,
Жертви знову обира нові.

Сумно рідний дивишся з портрета,
Наче аж зітха мені услід.
Казко та, що був він з нами, де ти?
… відлетіла в зоряний політ.

І веде назад мене дорога.
У воротях кланяюсь: «Єси…»
Тату, якщо ближче ти до Бога,
Миру нам у нього попроси.

 

                ***
З сльозою впереміж біжать думки,
І душу лихоманять, серце крають.
І облітавши всі материки,
Назад до мене знову повертають.

Вони мої, хоч мало в них тепла.
У снах і наяву сумні прогнози.
Лиш душу  не спаліть мою дотла
І в люті не замкніть лишень морози.

Лишіть її такою, як була
І не посмійте заховать за грати.
І буде  шпак в передчутті тепла
Ще гімн життю велично знов так співати.

 

НОСТАЛЬГІЯ

О, вернутись в країну «Дитинство» б,
де волошками ранок світає,
де черешень звабливе намисто
вітерець пустотливий гойдає.

Де солодкі такі ще малини,
де зелені порічки смакують.
Де нема ще похмурої днини,
і думки ні про що не жалкують.

Де, буває, казки оживають,
так по-справжньому віриться в диво.
Де з квіткових пелюсток зринають
добрих ельфів голівки вродливі.

Стільки сяйва у кожній краплині!
День прийдешній готує нам свято.
І зозуля, сховавшись в калині,
ще років так віщує багато.

Повернутись туди, хоч би трішки,
Де трава запашна й не прим’ята.
Де так лагідно сяють усмішки
Молодих іще мами і тата.

 

МАТУСІ

Сміється мама й зморщечок нема,
а їй за дев’яносто вже минуло.
– Дивись, яка бабуся чарівна!-
шепоче доня так, щоби почула.

– Не насміхайтесь з мене, далебі,
така чарівність вас іще спіткає.
Сміється світ, тут лиху і журбі
немає місця, сум кудись втікає.

Теплиться ще в зіницях доброта,
і руки спокою шукають все на марно.
Така усмішка мамина проста
– а так від неї в світі стане гарно.

Запахнуть квіти, зашумлять гаї,
А в небі враз пташок дзвінкоголосся.
І хочу так, щоб руки  знов її
Торкнулись як було мого волосся.

І щоб за руку й в школу як колись,
Щоб пахло вітром, мамою й дощами,
Й стежину ту, що рвалась десь у вись
Й зливалася, здавалось, з небесами.

Та не вернуть нікому, що було.
Зуміть би зберегти те, що лишилось,
Щоби душі матусине тепло
Зігріте нами вдячністю світилось.

Така до щему рідна і проста…
За твою старість, мамо, ми в одвіті.
Ласкава й ніжна, мудра і свята,
Єдина й найдорожча в цілім світі.

 

comments powered by HyperComments

uCoz