ГУЦУЛЯК Віта Володимирівна
Народилась 6 квітня 1987 року на Івано-Франківщині. Закінчила Кам’янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка, за фахом історик. Мешкає в селі Подолянське.
Друкувалась у збірці “У серці моєму Хмельниччина рідна”, колективній збірці видавництва “Склянка часу”, журналі “Дніпро”, літературному інтернет-виданні “Проба пера”, на сайті “Поетичні майстерні”, альманаху “Огневежа-3”.
Член літературної спілки “Огневежа”.
* * *
Коли тиша дзвенить словами,
Чи Ви тільки гортали книгу?
Світ навколо змінився з Вами -
І очікує сон відлиги.
Ох, до болю вразливі строфи,
Де війни почорнілі вирви,
Забувають святу Голгофу
Між хрестами у хмарах сивих.
* * *
Затихають кремені, і – вогонь!
Пустоцвіт без сімені – щоб його...
В грудях миру трошечки – вбережіть!
Зачекайте, зморщечки, – не біжіть!
Живосил похитує, ох жалі,
Милосердя крихтами – по землі.
* * *
Хоч кров на її устах,
Та палко квітують мальви.
І небо в руках-журавлях...
Ще б миру!.. А решта зайве.
* * *
Чирком ґнотик запалить сонце,
Чимось теплим заповнить пустку.
Біла тиша – то сон віконця,
Що ховає мороз під хустку.
Захолодна зими картина –
Ніжно біла кора природи...
У лапатім промінні цінне
Розуміння: усе проходить.
* * *
Ти можеш не бачити світла,
Але воно ж є!
І серце тому привітне,
Бо знає чуття твоє.
Як навіть не чуєш вірша,
Та віриш: тобі пишу.
І днина того тепліша –
Моє відчув!
* * *
Осінь замовкає, чує: сніг...
Людство заховається в хатинах,
Прогорнувши раз у день поріг
Від замету віхоли сніжинок.
Так і я лиш зиркаю в вікно:
Казки час і холоду у пальцях.
Дивом надихаючи кіно,
Вишиває зимонька на п’яльцях.
Гарно ж як! В покорі ледь тремчу,
Грітися біжу – з-з-з морозу.
Знаю Він крізь сон молитву чув,
Мов прощальну сповідь
Жінки-осінь.
* * *
Моя печаль сховалась між людьми,
Вимолює у сонця вознесіння.
Воно зійде і грітиме, де ми...
Саджаєм зерна в душі поосінні.
* * *
Сиджу собі на лаві,
Дивлюся на ставок,
Навкруг іде вистава,
А я у ній – листок.
В осінньому розкішші
Ліхтарних кольорів
Писати б диву вірші,
Та ба, замало слів.
У грудях серця лава
Гаряча, палахка...
Сиджу собі на лаві
З листочком у руках.
* * *
Продумано-прописано-прожито.
У вічності карбується момент –
Піщинка, що просіяна крізь сито:
Звук-літера-слова-рядок-катрен.
В поезіях душа до світла лине
Крилятами з неписаних світлин:
Папірні плеса з буквами – картини
У ренесансі істини з жарин.
У словообразах міфічно-філігранних
Чи крізь абстрактних див оксюмморон,
Метафори на аркушах звичайних
Відроджують з руїни Парфенон.
* * *
В підніжжі квітне конюшина,
Біліють в небі літаки,
Я звичайнісінька людина –
Творінням Божої руки.
Дивлюсь, як чайка в льолі вітру,
Пірнаю поглядом бо теж
Польоту з мрії вже не витру –
Нехай вона не знає меж!
Трава зорітиме ще білим,
Підошви дихають. Невже
Таке собі звичайне тіло
Частинку духу береже?