MENU

ІВАНОВА Ганна Василівна


      Народилася 28 вересня 1940 року в селі Дашківці. Закінчила Хмельницьке педучилище та Львівський держуніверситет ім. І. Франка. За фахом філолог. Відмінник народної освіти УРСР.
       Понад 30 років є дописувачем районної газети “Сільські новини”. Друкувалась в збірці “У серці моєму Хмельниччина рідна”, журналі “Українець”, альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”. 

 

 

ВІДКРИЙ СЕРЦЕ ВІТРАМ ЧАСУ

      В кабінет директора школи зайшла жінка, мати п’ятикласниці.
      – Викликали, пане директоре? – ніяковіючи, запитала вона.
      – Так. Доброго вам дня. Сідайте, будь ласка. Хочу порадитись з вами, як нам вирішити проблему з вихованням вашої дочки.
      – Ой, спасибі вам, Іване Миколайовичу, – злегка нахилившись, таємниче промовила відвідувачка. – Ви знаєте, якраз з цього приводу я давно хотіла з вами поговорити. Давайте почнемо з Марії Іванівни, класного керівника.
      – А до чого тут Марія Іванівна? – зацікавлено запитав директор.
      – Правду сказати, це стосується не тільки Марії Іванівни. Всі вчителі, котрі працюють у школі більше двадцяти років, – якісь вони, знаєте, відсталі, некомпетентні, зовсім не вміють іти в ногу з життям, – впевнено заявила жінка.
      – Але Марія Іванівна, як мені відомо, вчителька розумна, грамотна, інтелігентна. 
      – Може бути. Але насторожує те, що замість телебачення вона вимовляє тілобачення. Рекомендує дітям після десятої години вечора не витрачати свій час на тіловізор». Уявляєте, вчителька не може правильно вимовляти звуки. І самі не дозволяйте, говорить, тіловізору плювати вам в обличчя.
      – А Ви самі як думаєте, що мала на увазі Марія Іванівна? – замислено запитав Іван Миколайович.
    – Та вона не тільки на звуках помиляється, а й на словах.
      –  Що ви кажете? Прошу детальніше.
      – Так, так! Замість еротика, наприклад, каже як не етика, то естетика. Слово «секс» вона передражнює: «Сенс, сенс, сенс!»
      – Оце так педагог! Правда? Це то класний керівник! – захоплено вигукнув директор, але жінка зовсім не зрозуміла, не відчула його настрою. – А що ще?
      – А ось що. Коли учні запитали, що означає слово «трахатися», вона ледве видавила: «Дітки, вибачте, я… я не знаю…, в жодному словнику цього слова немає». Взялась за голову і від сорому вийшла з класу. На другий день запитала, звідки учням відомий цей неологізм. «Ясно: з тіловізора. Значить, треба запитати того, хто там найголовніший. Так, так, у того, хто головний», – порадила вчителька і з тим знову вийшла.
      – І як по-вашому, – не видаючи свого роздратування, запитав директор, – яку оцінку можна поставити Марії Іванівні?
      – А таку! Чи потрібні школі такі вчителі, котрі знають менше за учня? Ось звідки проблеми в справі виховання. Отож цій учительці, я вважаю, не місце в школі.
      – Ах, так?! – не витримав учитель учителів. – Дозвольте з вами не погодитись. Адже не все підростаюче покоління у нас невиховане. Не в кожній сім’ї ростуть неслухняні діти. А ви хіба не знали, що Марія Іванівна пішла зі школи за власним бажанням? Ось її заява про звільнення. А вона могла б перевершити саму себе.
      Лише тепер ця мати дещо зрозуміла, чому розхвилювався директор школи. А він встав, подякував її за розмову і сказав: «Приходьте, будь ласка, на батьківські збори, і ми продовжимо розмову на тему навчання і виховання в сім’ї і школі. До побачення».
       Залунав дзвінок на перерву. Коридор був вщерть наповнений школярами. Повз жінку цілими групами проходили, вітаючись, учні, вчителі; школа бурлила дитячим гамором, для щасливої дітвори життя вирувало. А вона була якась зніяковіла, хода її стала невпевненою, стишеною. Всім своїм єством відчувала, що чогось вона не розуміє, і, ледь не плачучи, поспішила до виходу, нікого й нічого не помічаючи.
      А наступного дня кожен учень ніс додому запрошення для батьків на загально– шкільні батьківські збори. Туди була запрошена  і Марія Іванівна як учителька з великим педагогічним досвідом роботи. З задоволенням сприйняла вона запрошення, і, коли голова батьківського комітету надав їй слово, вона, хвилюючись, довго стояла мовчки, а потім сказала:
      –  Шановне товариство! Ні для кого не секрет, що наші діти виходять нині зі школи розумнішими, багатшими, самостійнішими. Це закономірно і похвально. Справді, у їх розпорядженні калькулятори, комп’ютери, відеокамери, телевізори, мобільні телефони, Інтернет, а також, на жаль: кастети, наркотики, презервативи… А ми колись навчались додавати і віднімати на саморобних паличках, рахівниці, змушені були зазубрювати таблицю множення.
      Правда, за часів мого вчителювання були свої переваги. Ми не відчували таких протилежностей між поколіннями. У нас були єдині вимоги до школяра: добре вчитися, гарно поводитись, любити працю, поважати старших і молодших себе. А зараз? Чомусь береться до уваги тільки перше – вчитись, щоб знати і вміти. Але ж цього в житті замало. Не кожна розумна людина буде вихованою, а значить, не буде щасливою ні вона, ні ті, хто поруч. Де тут корінь зла? Чому не допомагає у справі виховання навіть такий трикутник, як школа, – сім’я, церква? Гадаю, всі наші негаразди в цьому відношенні від вседозволеності, що йде від телебачення. Надивиться дитина тієї еротики, наллють їй в душу закордонного вільного кохання, і ніяк не вдається тоді ні зорієнтуватись над підручником, ні заснути. Організм не кожної неповнолітньої людини, споглядаючи подібні інтимні акти у вигляді «відкритого тексту», може подолати в собі збудження руйнівних дикунських інстинктів, закладених в людині природою. А яка користь від запровадження святкування дня святого Валентина? Це свого роду відгомін тих древньогрецьких часів, коли правив Діонісій. Тоді щорічно протягом двох тижнів тривали гульбища, хмільні оргії супроводжували свято вільної любові. Так п’яна юрба приносила себе в жертву богам розпусти. Таке дійство привело до розпаду древньогрецької держави. То ж чому ми поклоняємось? Кому вигідно спостерігати вимирання нації? Хіба можна давати ліцензії на дикі телепередачі? Кого можна виховати на такому матеріалі, де попрано віками створені такі людські цінності, як почуття власної й національної гідності, патріотизм, честь, совість? Нині ці категорії стали архаїзмами, їх можна знайти лише в українському словнику. Саме телеекран випромінює, руйнує в наших душах ці прекрасні якості. Чомусь вожді нації не усвідомлюють, що це ціленаправлена політика щодо слов’ян, це прихований похід завойовників, де зброєю стало психологічне, моральне знищення, котре для України смертельне. Скільки завойовницьких походів, що посягали на наші землі, пережили українці, але всі вони, на відміну від цього, закінчувались невдало. Агресивний засіб, придуманий нашими недругами, досить таки успішний, він в недалекому майбутньому може досягти поставленої мети.
      Шановні батьки! Закликаю вас до роздумів, як поправити ситуацію і таким способом позбутись чужого впливу на нашу свідомість. На мою думку, не треба дозволяти дітям переглядати по телебаченню все підряд. Звичайно, не приказним порядком. Боронь, Боже! Переконуймо, що не тільки закордон, але й наші співвітчизники (для них це бізнес) мають нас за бидло, тому й показують нам що попало, де попало, з ким попало. В Америці, наприклад, подібне розтління душ карається законом. А в нас керують не закони, а люди, в яких відсутнє почуття патріотизму.
      Виховуймо в дітей почуття гідності, щоб щось погане ображало їх, а не викликало захоплення. Так ви навчите дитину не тільки доброти, милосердя, послуху, допоможете їй не терпеливо зносити кривду і прощати образу, а жити по правді, відрізняти добро від зла.
      Саме такою вона повинна прийти до школи. Якщо ж вашому чаду бракуватиме духовності, воно не піддасться переконанням. Тоді сядьте з донькою чи сином і разом дивіться все те мерзенне докінця. Згодом запитайте: « Ну, чим збагатився наш світогляд? Якби в прямому значенні хтось набрав шуфлю болота і бризнув тобі в обличчя, невже тебе не образило б? А чому це тебе не ображає?» В колі сім’ї можна послатись на біблійні заповіді. 
      На закінчення Марія Іванівна запропонувала батькам тест і тут же повісила  на дошку плакат такого змісту:
      Як вирішити конфлікт між батьками і дітьми в такій ситуації:
1. За непослух ви покараєте дитину морально, матеріально, фізично.
2. Тривалий час будете толерантно переконувати дитину в тому, що ви маєте рацію.
3.   Ви придбаєте ще один телевізор.
Спочатку по залу пронісся легенький шепіт, потім почулись окремі репліки вголос, і , нарешті, всі, хто ще не купив два телевізори, зійшлись на золотій серединці.
      …Збори продовжувались, а Марія Іванівна подякувала за увагу, вибачившись, попрощалась і вийшла з актового залу.
       – Маріє Іванівно! – почула вона схвильований жіночий голос вже за порогом школи.    – Зачекайте, будьте ласкаві.
      Вчителька поквапливо оглянулась і впізнала матір своєї колишньої п’ятикласниці.
      – Вибачте, ви були класним керівником моєї дочки. Я тоді ні разу не була присутня на класних батьківських зборах. Боялась критики. А сьогодні було так цікаво. Слухала вас, наче школярка. Було приємно познайомитись з вами як учителькою. Раніше чула про вас лиш з розповідей доньки. Спасибі вам велике.
      – Дякую, дякую, шановна! Бажаю Вам і донечці Вашій успіхів і щастя у всіх його проявах. Будьте здорові! – пролунало навздогін жінці, що весело посміхалась і, оглядаючись, знов поспішила до школи.
      Як приємно було чути це, хоч і запізніле, зізнання.       І, ніби трішечки вирівнявшись, легкою ходою по заасфальтованій  центральній  вулиці  попрямувала  колишня  вчителька.  
      З якою радістю на душі поверталась вона додому. Приємні думки роїлись в голові, життя здавалось якимсь наче підсолодженим. Навіть незчулась, як повернула в свою «глибинку». Та раптом всі душевні солодощі  щезли. Звернувши з асфальту, відчула такий дискомфорт на фоні недавнього блаженства. Справа в тому, що дорога до її дому – страшне бездоріжжя: глибокі калюжі, пагорби, мокрі долини, річка, вузька кладка. Від легкої ходи не залишилось і сліду. Ноги грузли в густе холодне місиво, дихати ставало все важче. А попереду майже два кілометри. Неважко здогадатись, якою перевтіленою (обшмарованою, знесиленою, ображеною) прийшла додому Марія Іванівна. Плачучи, довго чистила вона одяг, взуття й мимохіть стала думати про реальності сьогодення. Її ображає, наприклад, як купка ситих  так блискавично зуміла нажитись. Їхні кишені довші за штани. Чому державні гроші у цих кишенях, а не вкладаються в дороги, якими люди ходять пішки? Все, що доброго зроблено в селі, – для вигляду з парадного входу. Сиплять із своїх кишень лиш на ті дороги, котрими їздять на іномарках самі, нехтуючи не тільки правила руху, а й закони розвитку суспільства.
      – Колись я вимушена була не раз повторювати, що я – атеїст. Але не безбожник, – часом відкриває душу жінка. – Мій Бог – совість. Отож і боюсь, що будуємо суспільство без совісті і сорому. На шкоду собі залишила  улюблену роботу. Думала, що без мене все зміниться на краще.
      Відповідь, чому Марія Іванівна саме така, треба шукати в її голодному й босоногому дитинстві. Вона – дитина війни. З п’яти років була «відповідальна» за гусей, овець, корову, а з десяти – допомагала матері заробляти колгоспні трудодні. Але ж тоді були всі однаково бідні, значить, рівні і вірили, що це тимчасово, що настануть кращі часи. Здається, вони настали, однак рівності між людьми чомусь немає. Напоказ політика протистояння.
      Люди з найближчого оточення Марії Іванівни знають, що щирішої людини від неї не буває. Навіть незнайомому вона старається допомогти і в цьому бачить своє щастя. Дехто й не вірить, що можна так віддано піклуватись про зовсім чужих тобі людей. А вона переконана, що добро є тільки тоді добром, коли не вимагає за себе ні похвали, ні вдячності, тим більше матеріальної вигоди. Сама пенсіонерка так про себе не говорить. Не любить «піаритись». Про це кажуть люди.
      Якось довелось чути розмову двох колишніх однокласниць.
      – А наша Марія Іванівна справді різнобічна жінка,– мовила одна з них .– І класиків цитує, й сама дещо пише, з філософськими категоріями знайома. Відчуваю, як нелегко їй сидиться вдома без школи.
      – І не кажи. Подейкують, ніби-то вона раніше часто плакала в подушку. Потім стала сама собі шукати різні доброчинні справи. Вона з радістю відкриває не тільки двері, а й серце всім, хто переступає поріг її хати, – почулось з вуст другої співрозмовниці. – Воістину християнська душа.
      – А пам’ятаєш, як ми майже щоранку вибігали напроти вчительки і з веселим сміхом та дитячим галасом бігли назустріч. Забирали сумку, перевірені зошити і так по дорозі до самої школи обговорювали загальношкільні  і класні проблеми. Люди, що проходили мимо, оглядались і задоволено посміхались.
      – Чому ж не пам’ятаю? Я щиро вдячна школі та Марії Іванівні за ті роки. Ми ж з нею від четвертого до восьмого класу жили душа в душу. Признаюсь тобі чесно: в неділю я не могла дочекатись понеділка, щоб іти до школи.
      – Немало прикростей ми принесли вчительці , але Марія Іванівна  вміло й тактовно виховувала в нас почуття гідності й гордості. Вона хотіла бачити нас найкращими, найрозумнішими не тільки на уроці, а й на зарядці, урочистій лінійці, поза школою.
      Розмова ця відбувалася на базарній площі, де почуєш сотні привітань, де до гурту приєднуються десятки співрозмовників. Аж тут підходить і всім знайома Марія Іванівна. Привітавшись, розговорились.
      – А ми тільки що про вас згадували, Маріє Іванівно, – першою призналась Галина.
      – І про що саме ви згадували? Добре чи погане?
      – Ой, що ви! Хіба було в нас щось погане? Тільки добре.
      – Дівчата,  прошу  вас,  не  лукавте. Було  всього  потроху, але мені, наприклад, теж запам’яталось лише добре. 
      –  Маріє Іванівно, будь ласка, відкрийте нам  свій  колишній  секрет.  За що  одного разу ви образились на наш клас? Ми те зрозуміли, бо, випустивши нас, ви більше не брали класного керівництва, а тоді й зовсім залишили школу, – червоніючи й хвилюючись, запитала Лариса.
      Учителька на мить задумалась, потім пройшлась поглядом по базарній площі і відповіла згодом: 
      – Так, признаюсь вам. Я дійсно тоді образилась, на вас,  красуні, а  не на  весь клас.
      – Пам’ятаю, я нізащо не погоджувалась, щоб ви на новорічний бал-маскарад вийшли в костюмах ковбоїв. А вийшли-таки. В обшарпаних, розхристаних лахміттях, так званих ковбойках. Це ж чоловічий одяг, а ви – дівчатка. Голівки ваші були покриті старими брилями з широкими полями, загнутими з боків, та ремінцями під підборіддям. З довжелезними костурами в руках ви виконували танець ковбоїв. Розумієте, я боялась, що, наперекір моїм старанням у вас появились погані смаки, що в житті ви станете не такими, якими я хотіла вас бачити. Зараз я зрозуміла, що помилялась. А вам  просто хотілось самостійності, мабуть, надокучила парадність, постійні заборони, і ви зробили так, як хотілось вам, а не комусь.
      – Саме так, Маріє Іванівно, вибачте, ми не хотіли вас  образити.
      – Розумію, ви  вже  тоді  вдихнули  свіжого  повітря  модного рок-н-ролу, поп-музики. Вибачте мені за ті дрібниці. Ваші діти, на жаль, нині підносять вам ще не такі сюрпризи. Змінюються часи – міняються і люди.
      Тут до гурту підійшла завідувачка фельдшерсько-акушерським пунктом. Чемно привітавшись зі всіма, вона окремо звернулася до Марії Іванівни:
      – Привіт  Почесним  донорам  України!  Дорогенька,  на  днях  у  нас  День  донора.  Чи не хотіли б Ви цього року ще поділитись своєю кров’ю?
      – Служу вільній Україні! – жартує пенсіонерка. – Обов’язково поділюсь. Чому б не стати рідною ще комусь із сотень навіть не знайомих мені людей?
      – Велике Вам спасибі. Я ще зайду до Вас. Будьте здорові! 
      І побігла. А Марія Іванівна подумки опинилась на пункті забору крові. Кожного разу, йдучи туди, вона керувалась чисто людським фактором: «Шахтар дає людині вугілля для тепла, землероб – хліб і до хліба, а донор дарує здоров’я. Навіть і більше – життя!». Саме це і спонукає її переступати поріг прийому крові, не шукаючи ніякої вигоди. Долаючи страх перед кроводачею, неприємним дотиком голки, вона все ж почувається щасливою. Тому що робить добру і корисну справу: дає, а не бере. Приємно на душі, коли виходиш, а вслід тобі звучить багаторазове «спасибі». Одне тільки не зрозуміле: чому донорство безкоштовне, а медицина – платна. Це ж,  велике відхилення від норми.
      А тим часом всі троє звернули увагу на красивого, з густим, пишним чубом, чоловіка. Відразу впізнали в ньому Васю, тобто Василя Васильовича, однокласника. А його волосся,  підсвічене золотистим сонцем, сяючи над головою, прямувало до співрозмовниць. У розквіті сил, енергійний, комунікабельний, Василь Васильович розцілувався з подругами юності, Марію Іванівну поцілував у руку. Говорили про здоров’я, життя, про політику. Вася, виявляється, не зробив собі стрімкої кар’єри, він не є представником ділового світу, а працює у приватника. Та як щиро він виявляв свою вдячність школі, своїй любимій вчительці! Не ховаючи наповнених теплою вологою очей, він по-синівськи дивився на Марію Іванівну. Усім своїм єством відчувала вона, яку глибоку повагу до неї більшість школярів винесли зі школи.
      – Сину, яке гарне у тебе волосся, як же пасує тобі твоя зачіска! Ще краща, ніж кілька десятків літ тому. Молодець, що не знищив цієї краси, – захоплено вимовила Марія Іванівна.
      – Засвоїв Вашу науку – не попадати в залежність ні від тютюну, ні від алкоголю. Не став я заручником і моди. У людини все повинно бути прекрасним. Ось і стараюсь жити за таким принципом, хоча нині цінуються зовсім інші якості. На мить погляд чоловіка погас, але, спохватившись, він весело продовжив:
      – Знаєте, я часто згадую і дітям своїм розказую, як колись на заняттях гуртка «Мова і етика» нас навчали гарним манерам, зокрема, як запросити до танцю, як вітатись, прощатись, вести розмову по телефону і інше. Пам’ятаю, сперечались відносно того, як стати в чергу. Адже протягом доби людині доводиться бувати в аптеці, ощадбанку, магазині – і всюди черги, черги, черги. Треба було вибрати правильну відповідь за таким тестом:
1.    Хто крайній?
2.    Хто останній?
3.    Хто перший ззаду?
Звичайно, я ще тоді вибрав третій варіант. І при нагоді користуюсь ним щоразу. А міркував я так. Крайні ж усі, тому що черга шикується в колону, отже, ні зліва, ні справа немає нікого. Якщо ж думати інакше, то крайніх є двоє – спереду і ззаду. Звичайно, правильно буде, коли запитати, хто останній. Але багатьох ображає таке запитання, так само, як побажання «Бувайте здорові» замість «Будьте здорові» (бувати здоровим означає бути здоровим не завжди, а лише деколи). А от третє запитання подобається всім, воно навіть розсмішить, адже кожен справді хоче бути хоч ззаду, але першим. І вже тоді в черзі весело, люди жартують і навіть незчуються, як кожен стає достеменно першим… у черзі.
      На цій веселій ноті і розійшлися наші співбесідники, побажавши один одному нових зустрічей. Як приємно зустрічатись людям, у котрих багато спільного. Одначе як усе змінилось за останні десятиліття в мисленні, і світогляді, і в наших діях. Гласність пронизала всі пори нашого буття, не залишивши ні в тілах наших, ні в душах жодного таємного місця, з чим і досі не може змиритись Марія Іванівна, і ніяк їй не вдається вписатись в нинішню дійсність. Не тільки за себе, за державу образливо, бо з допомогою телеекрану викорчовується все те розумне, добре, вічне, що сіяла вона в свій час впродовж кількох десятиліть поспіль. Вчителька ще тоді зрозуміла, що ніякий запас толерантності, навіть цілий арсенал розумної витримки й такту, ані багатство знань – ніщо б не допомогло їй сформувати людський характер в найкращому розумінні слова. Як прикро, що талант нині – не дар Божий, а кара Господня. Ось чому Марія Іванівна зневажає тих, хто причетний до цих перетворень в незалежній Україні. Не може вона спокійно спостерігати, що слово і діло нині – не в ладах. Кажемо, що робота кипить, а заводи стоять; думаємо, що йдемо вперед, хоч стоїмо на краю прірви. Найбільше ображає те, що в незалежному суспільстві керують одні і ті ж злочинні клани, а не закони. Та й закони творяться не для електорату, а на догоду депутату. І, здається, ця державна хвороба стала вже хронічною, тобто невиліковною.
      Куди ж пішла ця вольова жінка, вийшовши зі школи? Ще тоді золотий її ювілей був золотом високої проби, пізніше Всевишній поставив Марії Іванівні аж дві п’ятірки – 55. Здавалось, ніщо не порушить взятого нею ритму, напруженого, чіткого, як удари серця. Так воно й сталось. Вчителька направила сильний потік своєї енергії в інше русло і повністю занурилась в громадську діяльність, в домашнє господарство, вкотре перечитує біблійну літературу, ходить у храм Божий. 
      У школи і церкви – одна мета: виховання любові до ближнього, до батьків, нетерпимості до зла, навіть толерантного ставлення до ворогів. Вільна Україна ступила нині на нові рейки компромісу з релігією. В цьому розумінні настала епоха відродження.
      – Дзвінок шкільний мене уже не кличе, – каже Марія Іванівна. – На його поклик йдуть , молодші, енергійніші. Цілком закономірно. А церковний дзвін супроводжує людину від першого її покрику до останнього подиху, навіть ще дальше. Дуже похвально, що навернули нас до Бога. Однак не видно і тут логіки. Держава відкрила церкви. Церква навчає нас Божим заповідям. І, всупереч цьому, держава протидіє сама собі. Мається на увазі запровадження неконтрольованого телебачення, де для еліти усіх рангів – палаци, золоті люстри, шикарні котеджі, космічні зарплати і пенсії, а для нас, грішних, – чужі серіали і ненависні реклами. Багато хто стає жертвою нинішніх суспільних відносин. А жаль… 

 

comments powered by HyperComments

uCoz