MENU

ЯЦИШИН Микола Серафимович

Народився 14 березня 1943 року в селі Осламів. Закінчив Камнець-Поділський педагогічний інститут. За фахом вчитель історії.
Опублікував сотні статей і репортажів, кореспонденцій та інформацій в районній, обласній та республіканській періодиці, друкувався в альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”. Автор історико-краєзнавчих нарисів про Віньківці і древній Зіньків, книг “Перлина Поділля – Осламів”, ”Наше село – Дашківці”, книги про знаних людей нашого краю “Гордість Віньковеччини”. Член Спілки журналістів України.

 

У ЗІНЬКОВІ НА ЯРМАРКУ

     Усім, хто зі сторони обласного центру перетинає межу Віньковецького району, скоро відкривається чудовий краєвид: у глибокій, порослій кучерявим верболозом долині змійкою в'ється  річка Ушиця, а по схилах глибокого каньйону мов ластівочі гнізда  туляться оселі, потопаючи в затишних садках, піднімаючись поступово все вгору і вгору, поки не дістаються вщерть заселеного рівнинного плато. То купається у сонячному промінні старовинний Зіньків – перлина Подільського краю, давній оборонний форпост, центр численних ремесел з давніх-давен заселений трудолюбивим, підприємливим, волелюбним і гордим людом.
     Сам Зіньків розпочинається на пагорбі, за старовинним цвинтарем з вкритими від часу зеленим мохом надгробними плитами і пам'ятними хрестами. Високо в небо вгвинчуються сріблясті куполи і шпилі древніх церков і костьола, труби пивоварного заводу і ремонтно-транспортного підприємства. Сіре кам'яне  громаддя, що часто-густо виходять на поверхню,залишки середньовічної фортеці, старі будівлі - пам'ятки архітектури якось природно  поєднуються з сучасними новобудовами і створюють неповторний мальовничий ансамбль.
  Звивиста дорога, що розтинає село навпіл, вкрита нині асфальтом, а була колись древнім торговим шляхом, що вів з Причорномор'я  до старовинного Кам'янця-Подільського і далі, на Захід. Якби вона заговорила, скільки б розповіла, повідала нинішнім поколінням про багату історію цього чудового краю! На своєму віку бачила вона дикі орди татаро-монголів, дружини Данила Галицького, загони польсько-шляхетських завойовників і славних козаків Богдана Хмеля, опришків Устима Кармелюка, не раз поливали її сльозами і кров'ю  подоляни, гнані в неволю. Нею влітку 1941 року насунула на наші землі чорно-коричнева фашистська орда, а в бентежному березні 1944 року прийшли визволителі.  Цією дорогою йдуть і їдуть зіньківчани до обласного центру  – міста Хмельницький, районного – селища Віньківці і далі по всій Україні та за її межі, розносячи славу добрими ділами, трудовими здобутками, а в свій час і ратними подвигами про своє село – чудовий куточок Поділля.

     У житті древнього Зінькова були дні, коли невелике єврейське містечко ніби перевтілювалось, розквітало, все буденне життя його оживало, сповнювалось людським гомоном, скрипінням возів, іржанням коней, ревом худоби, хрюканням і виском свиней та іншими звуками, запахами. А було це у ярмаркові і базарні дні. Саме тоді з ближніх сіл і містечок, а нерідко й здалека до широкої базарної площі, що розкинулась на високому лівому березі швидкоплинної річки Ушиці, поруч із стародавнім єврейським кладовищем,  вервечкою тяглись, поскрипуючи, парокінні й однокінні вози, навантажені різним скарбом, з усіх вулиць стікався людський натовп. І торговці, і покупці йшли на базар як на свято. Чоловіки вдягнені взимку в довгі червоні кожухи, святкові свити, гуньки з круглими комірцями, обшитими червоними в чотири ряди шнурами, обшлаги і рукави були оздобленні кумачем з чорними смугами, голови покривали в холодні дні високі смушкові шапки, а в спеку – широкополі солом'яні брилі, пов’язані червоними стрічками. Дівчата й молодиці взували жовті чобітки, одружені жінки одягали на голови пов'язки  з великих квітчастих хусток. Дещо по-іншому вдягались місцеві євреї. Але усі діставали зі скринь та сундуків святковий одяг і взуття ще й тому, що зранку у релігійні свята та у недільні дні спочатку йшли до церков, костьолу, синагоги, а вже потім – на базар.
     А на ньому здавна був чіткий порядок, усе мало своє відведене місце.  Вози вистроювались у чіткий ряд, випряжені коні хрумтіли з опалок кормом і мирно пофиркували, а їх господарі вправно розставляли привезений на продаж товар. Якого тут тільки добра не було! Шевці навперебій пропонували покупцям добротні кожухи, гуньки, шапки, квітчасті запаски, спідниці, хустки, різнобарвний крам. Бондарі виставляли на продаж пахучі дерев'яні бочки, діжки, діжі, корита, відра і великі цебра, нецьки, лопати, граблі, майстерно виготовленні столи, табуретки, мисники й царники, ложки, макогони,  качалки та багато іншого. Було що продавати й ковалям: на вибір Божий виставлялись дзвінкі сокири й коси, барди, серпи, лопати, вила, підкови, обручі, кінська збруя, ремісницькі інструменти, предмети домашнього вжитку і господарського побуту – ножі, крючки, завіси, петлі, вухналі,  цвяхи, замки, окантовки до скринь і сундуків, свічники та інші металеві вироби. При потребі місцеві майстри виготовляли гарні огорожі, вправно кували коней тощо.
     Та найбільшої слави Зіньків і прилегла до нього Адамівка зажили гончарством. Є припущення, що в ХV  столітті тут був гончарний цех, де з добротної місцевої глини виробляли миски, макітри, горщики, глечики, ринки, друшляки, підсвічники, сільнички, різноманітний фігурний посуд і необхідні вироби, що користувались великим попитом: «близнята», барани  і бики для вина, наливок та настоянок, урни, кухлі, іграшки-свистульки, комини та інше. Вироби зіньківських та адамівських гончарів були широко відомі не тільки на Поділлі, а й на Волині, Брацлавщині, в Бессарабії, Буковині, Галичині, в Австрії, Польщі, Румунії і, навіть, в Санкт-Петербурзі. Тож закономірно, що на зіньківські ярмарки з’їжджались здалека покупці, щоб укласти договори на поставку добротних і красивих гончарних виробів. А щодо зіньківського базару, то їм тут відводилось почесне місце.

     Мали своє місце на базарі й місцеві та з навколишніх сіл жінки-«сідушки». Розсівшись рядами, вони продавали покупцям картоплю й буряки, яблука й груші, цибулю й часник, гарбузи й огірки, квасолю й горох, біб, петрушку й кріп, хрін корінцями й натертий, готовий до споживання, і ще багато чого, що й не перелічити.
     У віддаленому куточку базарної площі, ближче до єврейського кладовища була  так звана торговиця, де продавали й купували коней, корів, биків, телят, овець і кіз, свиней і малих поросят.  Тут статечні дядьки приглядались до живності, заглядали в зуби тваринам, обміряли п’ядями, прикидали вгодованість, розвиток і вік тварини, прицінювались, сперечались до хрипоти в голосі, а, домовившись, били по руках і розходились – одні, ховаючи в потаємні місця виторг, інші – з купленою живністю.
     Було на зіньківському базарі людям чим поживитись. На возах продавали холодець, чорні, запашні ковбаси, начиненні гречаною кашею кишки, хліб, яйця, птицю, шинку і сальцесон, м'ясо й сало, сметану і сир, жовте масло й домашню ряжанку-колотуху, різноманітну випічку та ще безліч чого.
Розпродавши товар, жінки купували все необхідне для дому, а чоловіки поспішали в єврейський шинок, щоб пропустити чарку-другу горілки, кухоль янтарного зіньківського пива, закусити салом чи ковбасою. Траплялося, що підпилий мужик помічав, як єврей не доливав горілки чи пива, непомітно старався надрізати шматок  уже оплаченої ковбаси. І тоді виникав конфлікт:

     – Ах ти жид пархатий! Шахрай проклятий! Ти кого обдурюєш?
     Та, як правило, такі суперечки швидко закінчувалися миром.
     Досить колоритно описав зіньківські базари відомий виходець із села Яків Тіхман у своєму романі «Мотл-Шотхен».
     «Зиньков славился своими базарами. Каждое воскресенье сюда съезжались из ближних и дальних сел и местечек. Все продавалось с телег, запряженых одной или двумя лошадьми: желтое масло, завернутое в лопухи, ряженка и сметана в глиняных горшочках,  колбасы, свиные головы, птица.  Приезжали лавочники с разной  утварью – от иголки до самовара или примуса.
     Зажиточным евреям  дважды в неделю, по воскресеньям и четвергам, поставщики  привозили из сел много раз проверенные отборные продукты.
     Евреи победнее сами шли на базар за покупками.
     Сколько раз молодые и старые еврейки  лизали тыльную часть своей левой руки, куда продавцы капали сметану на пробу: горькая или нет, как пахнет, белая или чуть коричневая. Сколько раз они ощупывали кур,  переворачивали, прижимая локтем, чтобы подуть на куриный зад и посмотреть, какого он цвета: коли желтый, значит, курица достаточно жирная, чтобы попасть на стол в еврейском доме.
Мужчины в хромовых сапогах, в больших фуражках, обсуждали сегодняшний день: базарный он или нет, как идет закупка скота, яиц, фасоли…
Богатые евреи  приглядывались к конкурентам, щелкая семечки и покуривая самокрутки, а то и казенные папиросы.
Редкий базар заканчивался без чванного мордобоя. На обратном пути усталые кабаны лежали в телегах рядом со своими хозяевами, и вид у них был почти одинаковый…»

     Отже, з усього, вище сказаного, видно, що зіньківські ярмарки і базари появились тут цілком закономірно, не на пустому місці. Саме тому ще у 1566 році король Речі Посполитої Сигізмунд – Август запровадив у Зінькові ярмарки на Трійцю і в день святого Михайла, а по понеділках – торги. Це було продовженням королівських привілеїв Зінькову, започаткованих  у 1458 році наданням йому магдебурзького права. І належною віддачею данини одному з найвідоміших ремісничих і торговельних центрів не тільки Поділля, а й усіх ополячених земель України. І якби у Зінькові був такий письменник, як Микола Гоголь, то місцеві ярмарки та базари не поступались би славнозвісним сорочинським.
     Адже відомо, що вже  в ті давні часи в Зінькові було чимало ремісників, які вміли виробляти мило, свічки, дьоготь, випалювати вапно, деревне вугілля, шити взуття, кожухи, головні убори, виправляти шкіри, а також займатися різництвом, обробкою каменя, випіканням ковбас, хліба тощо.
     В кінці ХVІІ століття Зіньків був великим на той час європейським містом .У  1790 році тут налічувалось 557 дворів і проживало майже 4 тисячі людей.  В ньому діяло дві гуральні, пивоварня, гамарня, на якій   вироблялось устаткування для гуралень і металевий посуд, цегельня, лісопильня, воскобійня. І закономірно, що всі вироби їх і  продукція місцевих різників, ковбасників, пекарів, шевців,ткачів, кушнірів, теслів, ковалів, бортників, бондарів, хліборобів, садівників, каменярів та інших майстрів постачались на місцеві ринки. Були на них і купці та продавці, перекупники з далеких зарубіжних країв, з ближніх і дальніх українських земель.
     Спочатку ремеслами і торгівлею в Зінькові здебільшого займалось чисельне єврейське населення, яке й жило з них. Під час перевірки господарського стану Зінькова в 1873 році казенна палата  зафіксувала тут 118 крамниць і майстерень. Серед ремісників переважали тоді шевці, чоботарі, бондарі, каретники, мідники, ковалі. Селяни ж зіньківські займались землеробством, поступово втягуючись в інші справи, підробляючи візникуванням, вичиненням шкур, шевством, гончарством. Тож і для них ярмарки і базари були непоганим джерелом прибутків.
За багатством зіньківських базарів, різноманітністю товарів і в радянські часи говорили, що тут і бомбу атомну можна було купити, тільки в розібраному стані. Не знаю щодо бомби, а в сталінські часи збувались тут з-під поли і заборонені  товари, що вважалось спекуляцією: квітчасті хустки, дефіцитний одяг, дріжджі, синька, лаврове листя,  заборонялось торгувати й ковбасами, які приносили зіньківчанам чималий «навар». Був період, коли різники свиней зобов’язані були здирати шкуру і здавати її державі. Але ж сало зі смаженою соломою пахучою шкірочкою користувалось значно більшим попитом, тож багато селян ризикували.

     За останнім чітко наглядав заготовач шкірсировини літній єврей Лейба. Запримітивши, що молодиця продає сало з рум'яною, як сама, шкіркою, він брався до своїх обов’язків:
     – Шо! Ти шо це робиш? Хто дозволив? Як посміла?
     – Вибачте, я ж не знала, - виправдовувалась жінка.
     – Гм! Ви чули? – не вгавав Лейба. – Вона не знала! Ти де живеш? Ти шо не знаєш, шо радянська влада вже більше 25 років шкуру дере?
     – Ой, та я тільки перший раз смалила!
     – Шо-о-о! Вона перший раз! Я ж знаю, шо ти і в льоху смалилася, і в хліві, і в кукурудзі смалилася. А вона каже: «Перший раз». Ну!
     Спільними зусиллями продавців Лейбу якось заспокоювали, і конфлікт не мав серйозного продовження.
     Гірше було, коли на базарі з'являлися  міліціонери, часто перевдягнуті для маскування у цивільний одяг. І тоді обмотані хустками, кофтами, від чого товсті, мов новорічні ялинки, перекупки, хутко втікали в увсебіч, продавці ковбас та іншого недозволеного товару мерщій ховали його від стороннього ока. А міліціонери робили свою справу: ловили, забирали товар, штрафували.
     Перелякана баба Мотря Грициха, в якої  міліціонер Ільїн забрав ковбасу, лепетала:
     – Та то той, як його, Ільїч, Ленін, Ленін забрав ковбасу, щоб його трясця вхопила!
     Тепер спекуляції нема, бо всі – від урядовців і народних депутатів і до простого люду,  дрібних перекупок займаються спекуляцією, чи то пак – бізнесом. Але зіньківські базари вже не ті.  Не стало в Зінькові євреїв, зникли ремесла, зрідка можна побачити глиняну макітру чи ринку, поріділа торговиця, бо худобу й свиней вирізали ті ж «бізнесмени», а ковбаси в Зінькові й Адамівці тепер виробляють з генномодифікованої сої, без м'яса, на пальцях можна перелічити магазини й шинки, розорили пивзавод, і нема зіньківського пива, не їдуть у Зіньків далекі покупці й продавці. Та все ж базари у Зінькові ще є, і дещо на них можна придбати. Скажімо, домашні чорні, духмяні зіньківські ковбаси, які досі користуються підвищеним попитом у Хмельницькому і Києві. І хоч надто дорогі вони, та, коли треба вирішити якусь нагальну справу, доводиться купувати і везти по чиновницьких кабінетах. А ще славиться зіньківський запашний і духмяний хліб. Однієї буханки його вистачає для сім'ї на тиждень, а то й більше, і він не черствіє, не  цвіте – їж і хочеться. Коли маєте бажання і гроші – приїжджайте, то й самі переконаєтеся.

comments powered by HyperComments

uCoz