MENU

КОМІРКО Михайло Герасимович

 

Народився 3 жовтня 1932 року в селі Пилипи-Олександрівські. Закінчив Кам’янець-Подільський сільгоспінститут та Уманський педінститут. Його твори друкувались в районній газеті, альманасі “Нестримна мелодія слова”, збірниках видавництва “Склянка Часу” та журналі “Українець”. Автор книги про рідне село “Одинока берека”.

 

 

 

 

БЕРЕГЛА ДОЛЯ…

    Ця важка розмова відбулася в лікарні між двома чоловіками похилого віку. Кожний з них відтоптав більше вісімдесяти складних і трагічних років, які пролетіли, просіялися, мов сухий пісок через сито горя, суму і радості.
    Володимир Михайлович корінний житель віньковецького Кута свої спомини розпочав з часів другої світової війни. В 1941 році йому було одинадцять літ. Німецькі війська ураганом насувалися на територію України і дійшли впритул до нашого краю. Керівництво району організувало відправлення колгоспних тварин на схід України, а батько Володимира – голова колгоспу, організував евакуацію своєї сім’ї. Дружина з трьома дітьми і скромними пожитками вирушила в невідомість. Дорога була нелегкою, перевантаженою різним транспортом. В пам’яті Володимира на все життя закарбувалися події, коли переганяли велике стадо тварин, як їх випасали на полях. Враженій дитині здавалося, що потоку тварин і людей не буде кінця. Подумки хлопчина бродив своєю вулицею, разом з однолітками грався над річкою, але реальність свідчила про те, що йде кривава війна, що вони їдуть в невідомі краї. Хто знає, чи повернуться до своїх Віньковець?
    Було страшно, коли за людьми полювали фашистські літаки з чорними хрестами. Люди з дороги розбігалися навсібіч, рятуючись від кулеметних черг і бомб. А після нападу ворожих стерв’ятників, знову збирали худобу і продовжували відступ. А на узбіччях доріг і в полях залишались вбиті люди і тварини.
    Особливо було страшно і в той же час зворушливо, коли добралися до Дніпра. Оскільки міст через ріку фашисти розбомбили, то солдати безперервно налагоджували понтонну  переправу з великих, збитих до купи кругляків. Цим наплавним мостом добиралися до протилежного берега. Було дуже лячно, коли люди падали у воду, просили про спасіння, але поміч приходила не завжди своєчасно. Ворог не припиняв своїх нападів, його літаки безперервно шугали над переправою, скидаючи бомби і поливаючи свинцем нещасних людей.
    На залізничних станціях горіли цистерни з пальним, чорна кіптява застелила весь навколишній світ. І все ж їм пощастило, бо залишилися живими. На одній залізничній станції на території Росії, людей завантажили у вагони і відправили аж у Бухару, що в Узбекистані. Тут, в узбецькому колгоспі, дали прихисток віньківчанам і забезпечили роботою. Матір спочатку працювала на плантації бавовнику, молодший брат у колгоспному саду, а старшого брата призвали до війська. Він по скороченій програмі пройшов військову майстерність, отримав звання офіцера і був направлений на фронт.
    А Володимиру доручили возити почту. Йому приходилося майже щоденно долати на ішаку біля 20 км до районного відділення зв’язку. Ішак – тварина норовиста, впреться, і ні кроку з місця. В пригоді хлопчині стала східна  підказка, як приборкати впертого віслюка. Володя мав з собою гостро заточене шило і при нагоді штрикав ним тварину в холку, при цьому голосно кричав: «Уай!», «Уай», «Уай!»…
    Розповідаючи цей епізод свого життя, Володимир Михайлович так захопився, що, мабуть, на мить перенісся подумки в дитинство, бо на його крик прибігла перелякана медсестра з словами:
    – Дідусі! Кому зле? І чому ви так голосно кричали і  кликали мене?
    – Ми не кричали і вас не кликали. Наш ішак не хотів бігти за поштою, – відповів Володимир, забувши, що ми в лікарні.
    Спантеличена сестра, витримавши паузу, промовила:
    – Прошу вас, розмовляйте тихіше, бо вже ніч.
    …Володимир Михайлович трішки заспокоївшись, продовжив сумну оповідь. Після штрикання шилом, віслюк підтюпцем і криком біг до пошти. Малого поштарика з надією і страхом чекали матері, дружини, дочки і сини. Найстрашніша звістка – похоронка, важкою брилою падала на вдову, заставляла битися об землю, рвати на собі коси, голосити. Разом з вдовою плакало все жіноцтво, бігли сльози і з очей хлопчика-поштарика…
    Якби російський кат Путін і патріарх Кіріл усвідомили горе, яке переживають українські матері, коли їхніх синів привозять в домовинах, то кров слов’янського народу ніколи б не проливалася.
    Вартує уваги розповідь Володимира про життя азійських баїв – голів колгоспів. Йшла жорстока війна, а вони розкошували, їздили один до одного балювати. Бенкети влаштовували біля штучних басейнів. Пиячити і обжиратися їм заважали ворони, що влаштували гнізда на тополях з пірамідальною кроною. До того ж птахи паскудили, де попало. Двоє наших підлітків погодилися зняти з дерев воронячі гнізда. Плата від хазяїна – два ящики винограду. Діти є дітьми, поласилися на виноград. Обидва хлопчаки полізли на високі дерева, майже за метр до мети один з них зірвався і полетів сторч головою донизу, залишаючи на сухих гілках нутрощі. Тіло дитини впало у штучний басейн.
    Розповідаючи цю жахливу історію, Володимир Михайлович плакав у лікарняній палаті, переживаючи заново давні видіння, коли з гілля дерева знімали залишки нутрощів нещасної дитини, горе і плач рідні, момент отримання плати за смерть дитини – проклятий ящик винограду.
    Була трагедія і в їх родині – прийшла похоронки на старшого брата, але діти не віддали чорної вістки мамі, а повідомили їй про загибель первістка тільки після повернення на Віньковеччину. А матір весь цей час жила надією, що її синочок живий.
    Володимир Михайлович розповів, що відношення узбеків до українців було недружелюбним. Тепер, на схилі бистротечних літ, що промайнули, як один морг ока, і канули у невідь (разом із тим події тих літ залишились у пам’яті свіжими і яскравими), пригадав ще один болючий і страшний випадок, свідком якого він був підлітком-зелепухом в часи лихоліття війни, а для нього особисто – в часи вигнання з рідного краю, що звучало суворо і холодно: евакуація. А може, то був і не трагічний випадок, що стався з його товаришем-віньківчанином, майже однолітком, з яким вони спілкувались-товаришували, хоч якось пом’якшуючи грізні, нещадні удари жорстокої долі, а точніше недолі-евакуації, – може, то була закономірність, як Володимир оцінює через 70 років по тому. Але про це пізніше…
    …А було ось що. Кожного дня із Андрієм, що теж родом із віньковецького Кута, хлопченята проводили свій вільний час: згадували рідне Поділля, грались, блукали околицями узбецького кишлаку. Але які то були ігри, якщо допікає голод? Перед очима постає щораз свіжий, рум’яний окраєць хліба, відшматований від житнього, ще теплого буханця, який мама щойно вийняла із печі. Отже, найвищою мрією в дітей був окраєць в правій руці, добре почасничений і смачно посолений, а в лівій – чималий шматок сала. Бродимо і маримо… То там, то сям, за узбецькими високими огорожами червоніють соковиті доспілі яблука та аж світяться бурштиновими відливами важкі грона винограду.
    В якусь мить Володя побачив помарнілі очі Андрійка, що засвітились чи не вперше за голодний день чи то відчаєм, чи то сміливістю. Радше, тим, і тим.
    – Побудь на варті! – прошепотів він, кивнувши головою в бік огорожі. Напарник відчув, як прискорено забилося серце Андрійка, що передалось і йому, але все ж не міг і подумати, що то були останні слова товариша. Він швидко переметнув своє худеньке тільце через огорожу – і вже на яблуні! Пазуха друга почала швидко віддуватися, наповнена безцінним скарбом. Стрибаючи білочкою по гілках, діставав ваговиті гарні плоди. Одним махом зліз з яблуні і… І тоді Володя побачив, як велика темна тінь побігла за Андрійком! То був огрядний літній узбек з огидно перекривленим лицем, що виражало лють та ненависть. Біг майже на пальцях, мовчки, щоб не налякати жертву. Розгонистим і смертельним ударом металічною палицею з гаком  на кінці азіат-негідник розтрощив череп Андрійка, який упав в траву, не отямившись. Неквапом глянув узбек, як біля його ніг натекла калюжа крові, крові слов’янської раси, яку він ненавидів своїм патологічним мусульманським єством. Хазяїн і не думав надати дитині хоч якусь допомогу чи покликати когось на поміч. Вбивця потягнув бездиханне, податливе тільце до арика і струтив його туди. Оглянувся і побачив доріжку розсипаних, соковитих, спілих яблук. Одне з них гидливо пнув чоботом, вважаючи, що воно споганене дотиком рук білявого підлітка, життя якого оцінив дешевше за яблука.
    Володя отримав шок-удар по зацькованій дитячій свідомості. Він не сказав ні своїй матері, ні матері товариша, де і як Андрійко загинув. А сказав про це лиш, коли віньківчани вернулися з евакуації, коли подорослішав.
    Дві дитячі смерті, свідком яких він був, оцінює як прояви міжрасової ненависті та дискримінації. Хоч як би цинічно не брехали Сталін, Хрущов, Брежнєв, що в Радянському Союзі всі нації рівні, всі товариші-побратими і що в СРСР радянський народ єдиний, як можна назвати вбивць його евакуйованих однолітків! Ні, не війна – причина їх смертей, а расові і релігійні протиріччя!
    А якими свідомими ленінцями-комуністами були ті «баї» – голови узбецьких колгоспів, що за ящик винограду заставляли підлітків-українців йти на вірну смерть – лізти на височенні дерева, щоб поскидати воронячі гнізда. Ворони ж поганили в ставок і навколо нього, де розважались-пиячили «вірні ленінці» – місцеві «баї» і «хани». Що їм до того, що розбився ще один слов’янський підліток, нутрощі якого розтягнулись на сухих сучкуватих гілках височенного дерева? Що їм до голодних, знеможених дітей та матерів, гнаних жорстокою недолею-евакуацією, якщо їхні сади і виноградники наповнені дорідним урожаєм, а столи гнуться від вишуканих напитків-наїдків. Якщо навколо них і гинуть люди та діти, то інша віра, то – нижча за них раса.
    Допіру, коли українці гнані і знедолені путінською віроломною агресією щодо них, коли лишившись хліба і даху  над головою, вони розповзаються по світу, рятуючись від наглої смерті, від холоду й голоду, Володимир Михайлович хоче нагадати їм, маючи жорстокий, не по літах набутий, досвід про те, що світ поділений на раси, на нації, на різні віри, і є він цинічний, ворожий, нетерпимий і грізний, а українці з своєю вірою – багатостраждальним і м’якотілим, податливим християнством, стають жертвою для інших рас та націй.
    А тим часом: деколи Володимиру Михайловичу сниться Андрійко з винуватою, вибачливою посмішкою: «Прости, не судилося скуштувати узбецьких яблук…»
    Мій напарник по палаті надовго замовк, мовчав і я,здогадуючись, що твориться в душі літної людини, пораненої жорстокістю складного життя. Наступного вечора він закінчив свою оповідь-сповідь. Служив  в армії на одній і тій же паралелі, але в Європейській частині СРСР. Роки служби укріпили віру в комуністичну ідеологію, служив партії, як кажуть, вірою і правдою, навіть тоді, як риба почала гнити з голови. Здобув ветеринарну освіту, очолив ветеринарію великої колгоспної птахофабрики, будучи висококласним спеціалістом. З часом прийшло просвітлення в свідомості і переосмислення того, у що вірив багато десятків літ.
    Трагічно склалася доля молодшого брата, важке поранення з воїнами УПА у Західній Україні, призвело до смерті у Житомирському шпиталі.
    – А мені Господь продовжив вік за рахунок короткого життя моїх братів, – журно мовить Володимир Михайлович, дивлячись через вікно в безодню неба, помережаного   яскравими зірками.   

uCoz