МАКАРЕВСЬКА Світлана Борисівна
Народилася 14 квітня 1947 в місті Хуст Закарпатської області. У 1957-*1964 роках – навчалася у Віньковецькій середній школі.
Закінчила Київський інженерно-будівельний інститут.
Автор поетичних збірок: “Коралі”, “Я пожежу вогнем гасила”, “Було і буде”, “Тепла хвиля”. У четверту збірку, “Тепла хвиля”, крім віршів, увійшли прозові твори.
Вірші поетеси публікувалися у багатьох українських газетах і журналах, в альманасі “Огневежа-3”, а пісні на її слова неодноразово звучали на українському радіо.
Вірші Світлани Макаревської увійшли до збірки “Материнська молитва. Українки – героям Майдану”.
Отримала приз літературних симпатій на ІІІ Міжнародному “Конкурсі без кордонів”.
Член літературної спілки “Огневежа”.
МІСТЕЧКО
Вже ніколи містечка такого не буде...
А в моєму дитинстві було.
Невибагливий лад, непоквапливі люди –
ще не місто, і вже не село.
Три світи: українці, поляки, євреї –
три народи, три мови, письма –
щедру землю подільську вважали своєю,
і ріднилась земля з усіма.
За своїми канонами служби справляли
у містечку піп, ксьондз і равин.
Там колись по-сусідськи три храми стояли
(я застала лиш рештки руїн).
А таке екзотичне імен розмаїття,
як у школі лунало у нас,
не збере вже ніколи майбутнє століття,
не відродить минаючий час:
Єва, Ріва, Арон, Едуард і Світлана,
Франя, Франц, Володимир, Еміль,
Буся, Рая, Таміла, Ґенефа і Ганна,
Юзько, Полько, Давид і Василь...
Нас тоді атеїстами прагли зростити,
ми співали радянські пісні.
Але Паску любили дорослі і діти.
Пасок три – попідряд – навесні.
Крадькома частували мацою подружки,
куштували відтак крашанки.
І спливало дитинство – секрети на вушко,
золотаві з кульбабок вінки...
Ще батьки працювали: у полі, в пекарні,
в кого – бондар, у кого – монтер.
Наші мами були молоді ще і гарні,
пам’ятаєм їх цвіт дотепер.
Над містечком у сутінках сходили зорі.
Грав баян – провінційно, протяжно…
Ми вже знали: домівку покинемо скоро,
та не знали, що дехто назавжди.
Розкидало єврейські родини по світу,
(старі хати й садочки зітліли) –
їм нема вже до кого туди приїздити,
аж хіба до батьків на могили.
Хай живеться в далекім краю непогано,
дітям рідною стала англійська,
але згадка прилине – і серце потягне
в містечкове далеке дитинство,
де в четвер і в неділю буяли базари,
де пеклись у печі паляниці,
де, закохані, вперше ходили у парі,
цілувалися біля криниці.
Вже ніколи такого містечка не буде –
не повернуться побут і звичай...
Хоч і досі трудящі там мешкають люди
і містечком місцину ту кличуть.
ДИВО
На світі стільки віршів, музики, картин,
що їх створила за віки людина.
Мій вірш – між ними – непомітний. Він
мізерна крихта, тліюча вуглина,
мала краплинка… Та коли комусь
він стрівся, знадобився, послужив –
зігрів чи втамував душевну спрагу –
для мене це одне з найбільших див,
яке писати ще дає відвагу.
За нього Долі до землі вклонюсь
і кожному “Комусь”.
СКАРБИ
Прислухаюсь сьогодні до істин одвічних –
і латинських крилатих, і з віршів епічних,
і з народних бувальщин, прислів’їв, казок, –
тих, що в юності геть пропускала повз вуха
замість того щоб пильно, уважно послухать
і засвоїти вчасно урок.
Та у юності хочеш нове, не минуле,
набиваєш на власному досвіді ґулі,
наступаєш щораз на граблі…
А з роками, немов буряки у кагатах,
починаєш ті істини перебирати –
старовинні коштовні скарби.
* * *
А я колись була щаслива
беззастережно і сповна!
Душа бриніла ніжним співом,
а світом правила весна.
Блакитно так було у висі,
що аж сягало до землі:
в березовім прозорім лісі
яскраво проліски цвіли.
В твоїх очах ховалось диво,
чи в тім березовім гаю?
Мені на плечі, несміливо,
ти куртку надягнув свою…
Цілюще, незабутнє, чисте…
Тому ж бо серце зберегло
хлопчачі очі променисті,
кохання першого тепло.
Ще й досі зігріва той спомин,
що юність поверта мені –
твій погляд, і весняний промінь,
і сині проліски рясні.
ПЕРШИЙ СНІГ
Я пам’ятаю, як лежав той сніг.
Як пахнув він. Яке було повітря.
І затишно, не морозно, без вітру,
а в небі місяць-молодик застиг.
І сад застиг – дерева спали тихо,
їм снилось літо, квіти і тепло.
У тім саду так легко було дихать,
у тій зимі не зимно так було.
То молодість – тепер я знаю – гріла,
яку вже тільки в згадках віднайду,
і те кохання, перше і несміле,
незаймане, тендітне, чисто-біле,
як перший сніг в зимовому саду.
ОСІННЄ ВИНО
Хмiльне, багряне осенi вино,
густе, мiцне, настояне на лiтi.
Як солодко пробуджує воно
бажання дарувати i любити.
Два келихи, ледь виднi, на столi,
пiвтемрява, гарячий шепiт, тiнi …
Цiлую руки тi, що пiднесли
до вуст моїх палкий напiй осiннiй.
ПЯ’ТЬ ОСТАННІХ КАРТОПЛИН
(бувальщина)
Моя мама – Круцько Олена Калениківна, в дівоцтві Дзегалюк – померла в серпні 2007 року, а народилася у 1922-му в селі Шарлаївка Теофіпольського району Хмельницької області. Там і застав її родину – батька Каленика, маму Лукерію (Лікору) та молодшу сестру Надійку – голод 32-33-х років.
Прізвище мого діда Каленика – Боймиструк, але мама була записана на прізвище бабусине, вірніше, першого бабиного чоловіка Федора Дзегалюка, який свого часу подався із сільчанами на заробітки аж у Америку, на шахти. Хтось із земляків повернувся раніше, привіз Лікорі золоті кульчики (сережки) – гостинець від чоловіка. А сам Федір залишився надовше, але так і не повернувся в село, а що з ним сталося на тих шахтах, невідомо. Лукерія згодом зійшлася з Калеником, та, мабуть, офіційно не була з ним зареєстрована, тому й мама моя була записана на чуже прізвище. А Надя вже була у документах Боймиструк.
Тепер усім відомо, що коїлося в Україні під час Голодомору. А за мого дитинства про це вголос не говорили, проте мама мені розповідала про той страшний час, про те, як помирали від голоду люди, як захворів мій дідусь… Хтось висихав від недоїдання, а Каленик опух, ледь ходив – не носили ноги. Мучив його нестримний голодний пронос, мама моя виводила тата за клуню, обмивала, обтирала лопушками, підводила дитячими рученятами – ось і все, чим могла допомогти. Батько помер. Залишилася Лікора з дітьми – Лєні 11 років, Наді – 8. У хаті – п’ять останніх картоплин, а більш нічого…
В ті часи у селі вже був колгосп, але моя “несвідома” бабуся категорично відмовилася туди вступати, трималася свого господарства. Звалися такі селяни “одноосібниками”. Тих, що були багатші (“куркулів”) вивезли у Сибір, а не дуже заможні залишалися в селі. Місцева влада ставилася до них вороже.
Колгоспники перебирали навесні мерзлу картоплю у кагатах. Загородили їх навкруги дротяною огорожею, щоб не могли винести звідти нічого. Та хай там як, Лікорина сестра-колгоспниця викотила нишком декілька гнилих картоплин за дріт, а Оленка підповзла і забрала. Ото й усе, що залишилося в хаті з харчів. Нічим було Лукерії нагодувати дітей. Трава ще тільки починала пробиватися. Насіння не було, щоб засіяти город. Попереду чекала родину голодна смерть.
І вирішила жінка піти у ближче місто, в Шепетівку, сподіваючись хоч там роздобути якогось харчу. Дівчаткам наказала більше картоплинки у день не з’їдати, тож вони варили собі “суп”: кип’ятили воду і терли в окріп картоплину на терці. Це була їм страва на цілий день.
В Шепетівці Лукерія три дні ходила від будинку до будинку, просила найняти її на будь-яку роботу: прати, прибирати, дітей глядіти. Жінка вона була від природи сильна, ставна, охайна, хоч і знесилена голодом та бідою. Та ніхто не наймав.
На третій вечір сіла вона на якихось сходах, бо куди далі йти і що робити, не знала. Аж тут вийшов із дверей офіцер (а в Шепетівці був великий військовий гарнізон) і запитав: “А что вы, женщина, здесь делаете?”
Заплакала Лукерія і розповіла офіцерові про своє лихо: чоловік від голоду помер, дітям їсти нічого, а як вже їй до них без хліба повернутися, на вірну погибель…
І – вдячна наша пам’ять про того чоловіка. Врятував він, можна так сказати, не тільки мою бабусю, мою маму, а й усю нашу родину, бо інакше й мене, і моїх дітей, онуків на світі, можливо б, не було. Влаштував він Лукерію прибирати й мити посуд в офіцерській їдальні. А це ж біля їжі – порятунок! Дали їй кімнату у бараці, забрала вона туди дівчаток із села. Вижили!
В рідне село бабуся не повернулася. Була, звісно, в неї там родина, сестра, брати. Але й був колгосп. Хтось загинув, хтось вижив у тому лихолітті. Сама вона про це не розповідала. Була мовчазна і сувора жінка. Дуже любила своїх дітей, а до онуків ставилася стримано, не балувала. Головне для неї було – усіх нагодувати. І моя мама, так само, піклувалася, насамперед, щоб діти не були голодні.
І я, і брат мій, і сестричка змалку знали про страшний 33-ій рік, про п’ять останніх картоплин, про те, чому бабуся живе саме в Шепетівці. Виховані у глибокій шані до хліба насущного, із співчуттям до знедолених.
А села Шарлаївка, звідки тягнеться нитка мого роду, вже немає. Воно змаліло, злилося з більшим сусіднім і втратило свою назву. Ось така історія.