MENU

КОМІРКО Михайло Герасимович

 

Народився 3 жовтня 1932 року в селі Пилипи-Олександрівські. Закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут та Уманський педагогічний інститут.
Вмілий садівник, знаний пасічник і людина, що закохана в книги.
Його твори  друкувались в районній та обласних газетах,  альманахах літспілки “Огневежа” – “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”,“Огневежа-3”, збірниках видавництва “Склянка Часу” та журналі “Українець”. Автор книги про рідне село “Одинока берека”.
Член районної літспілки “Огневежа”.

 

 

    СИН ЗЕМЛІ ПОДІЛЬСЬКОЇ

     Погожого липневого дня мій товариш студентських років, Заслужений агроном України Олександр Степанович Ференс, з Дунаєвецького району, відзначив 75-річчя від дня народження.

     ...Нелегко пройшло життя сільського хлопця з багатодітної родини. Зазнав Олександр і нужди, і голоду, і тяжкої селянської праці. Закінчивши школу, служив в армії, згодом навчався у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті. У 1962 році одержав диплом з відзнакою і був направлений у колгосп ім. Шевченка Дунаєвецького району. Тут його трудова книжка „засіла” на цілих сорок років. Тут Олександр Степанович мужнів, ставав справжнім господарем годувальниці-землі Подільської.

     Ранок з дому виганяв його і пізній вечір приймав у сімейний рідний дім. І так всі роки його трудової діяльності, бо роботи вистачало. Колгосп ім. Шевченка об’єднував вісім населених пунктів і мав 10 тис. гектарів землі. Тут було до чого докласти свої знання агронома. Не було в Олександра Степановича ні неділі, ні свят: поле кликало до себе. Багато клопоту додавали площі цукрових буряків, не раз доводилося переживати за сходи вибагливої до вологи рослини.  

     Господарство було багатогалузеве, мало комплекс по відгодівлі більше 3000 свиней.

     Колгосп став центром проведення районних і обласних семінарів, на яких іншим господарствам передавався досвід наукового ведення агротехніки і економіки, впровадження комплексів спеціалізації та інтенсифікації господарювання. І в тому, що господарство славилось на всю область, була велика заслуга і агронома Ференса.          

      Пройшли роки, Олександр Степанович вже давно на пенсії, але є у нього якісь внутрішні сили, які не дають сидіти склавши руки. Ювіляр займається домашнім господарством, милують око гарний житловий будинок, упорядковане подвір’я, штучний басейн, де онуки – п’ятирічний Назарчик і десятикласник Олександр – купаються у нагрітій сонцем воді. Любить Олександр Степанович поратися в саду, доглядати за розлогим виноградом. І завжди поряд дружина Надія Іванівна, яка підтримує домашній порядок.

    У день 75-річчя звучало багато гарних і щирих слів на адресу ювіляра. Приїхав до нього і автор цих рядків, з  яким ювіляр не бачився сорок сім років.

    Тож нехай тобі, дорогий друже, доля продовжить дорогу життя на багато років.

    Україна може пишатися таким сином землі Подільської.

 

 

ПЕЧАТЬ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

     Я – людина похилого віку, набігло уже більше восьми десятків літ. Оглядаючись на пережите, часто думаю про те, які складні випробування випали на долю моїх ровесників, представників мого покоління. Життя багатьох із них варте захоплення, варте публікацій для широкого загалу. Але нещодавно мені довелося лікуватися у Хмельницькому обласному госпіталі для інвалідів. І там я познайомився з багатьма хлопцями, котрі пізнали пекло Афганської війни. Спілкуючись із ними, піймав себе на думці, що, зрештою, кожне покоління українців проходить через своє “горнило”. Ось хоча б кілька історій…

     Його строкова служба тривала двадцять три місяці. За увесь час на чужій афганській землі Микола Подтабачний із Летичівського району не бачив ні білого простирадла, ні ліжка. Жили в наметах, хоч вночі температура опускалась до восьми градусів. Холод так доймав, що доводилося встановлювати буржуйки. А вдень навпаки – температура піднімалася вище сорока градусів – до зброї, техніки годі було доторкнутися. Микола був зарахований до особливої групи із сорока чоловік, яка забезпечувала коридор доступу до їхніх військових частин.

     Одного разу, прикриваючи колону, що перевозила медикаменти, продовольчі товари, зброю, група натрапила на засідку. Озброєні таліби відкрили вогонь. Зав’язався бій, якому, здавалось, не буде кінця. Та врешті ворог відступив, залишивши на полі бою трупи. А далі і наші солдати стали підбирати поранених, мертвих, свою і ворожу зброю. Якраз тоді Микола підібрав кортик із дорогоцінною оправою, інкрустований дорогими каменями, з вибитим номером. Думав, що цей трофей буде нагадувати йому про нерівний тяжкий бій, у якому пощастило вижити. Але в Ташкенті кортик відібрали і наказали мовчати. Тож дісталися Миколі на згадку лише осколки в ногах, після яких змушений був знову вчитися ходити.

     Після Афганської війни Микола Васильович закінчив Кам’янець-Подільський аграрний інститут за спеціальністю вчений агроном. Своє коріння пустив у Білогірському районі, в селі Велика Боровиця. Нині Микола Подтабачний – батько чотирьох дітей, обробляє разом із дружиною понад чотири гектари землі, вирощують сад, тримають чотири корови. Місцеве господарство, розповідав, зникло у 2008 році, залишилися після нього лише руїни. Тож покладалася родина на свої сили. Допоміг батько дітям стати на ноги, привчив їх до праці, шанобливого ставлення до людей. Каже, що вони його найбільше надбання в житті.

     А ось доля моїх земляків із сусіднього села Великий Олександрів на Віньковеччині склалася по-іншому. Здається, над усім селом рознісся крик матері, коли її сина, Василя Наглія, привезли із далекої країни до рідного дому в цинковій труні. Її супроводжували в дорозі двоє солдатів, а вже на місці приєдналися працівники райвійськкомату. Труни не відкривали, обіцяли – на цвинтарі, але обманули. Зняли тільки цинковий корпус, а домовину відразу ж під плач рідних опустили в яму. Рідний брат Василя – Михайло Наглій – теж служив в Афганістані. Він повернувся у свою рідну частину в Старокостянтинові, та, на жаль, у 1991 році помер. Батьки втратили двох синів.

     Живим повернувся з Афганської війни Леонід Йосипович Соколовський. Вже у мирний час трагічно загинув у лісі, що зветься Дубиною. Обійняти своїх рідних живим-здоровим пощастило Олександру Олендрі. Як трофей, привіз великий тесак, якого жбурнув у нього маджахет, і при перевірці дозволили солдату взяти з собою. А ось його однофамілець з Пилипів – Володимир Олендра повернувся зі служби дуже хворим, і туберкульоз звів його в могилу. Микола Колісник повернувся без ушкоджень, і працює тепер у сусідньому господарстві. Володимир Атаманюк – інвалід. Скільки ж то наших молодих хлопців через примхи кремлівських “старців” загинули, стали каліками... Перед ними варто схилити голову.

     Колишні воїни-афганці, про яких розповідав і які зворушили мою душу, впевнений, мають стати прикладом для молодих поколінь, зокрема і для хлопців, котрі нині боронять неньку Україну на сході. Зрештою, ми переконуємося, що їхній героїзм – це диво сучасної доби.

       

 

comments powered by HyperComments

uCoz