MENU

ПІДГОРНЯК Ольга Йосипівна

 

    Народилася 24 березня 1947 року в селі Шелехово Деражнянського райну. Закінчила Слобідко-Шелехівську школу, в приміщенні якої розміщений музей Анни Ахматової. Після навчання в медичному училищі, весь час працювала у Віньковецькій райсанепідемстанції.
    Друкувалась в обласній та районній газетах, в збірці “У серці моєму Хмельниччина рідна”,альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”.

 

 

ПІСНЯ  ПРО  ВІНЬКІВЦІ
Берізок гурт в скорботному мовчанні,
Солдат у бронзі з безвісті іде.
Шкільний дзвінок скликає до навчання:
У Віньківцях народжується день.

Стою босоніж у високих травах,
Купає сонце промені в ставку.
Ромашки в полі, заходу заграва,
Містечко рідне, наче у вінку.

Густий туман, настояний на квітах,
Птахи на крилах сонечко несуть,
Тут кожна стежка найрідніша в світі,
І в тому є моя найбільша суть.

Я зупинюсь на площі на хвилину,
І раптом потепліє на душі.
Стривожать серце кетяги калини
І килими зелених споришів.

Святкова площа мріє у світанні,
Схилив в задумі голову Тарас.
До веселкових струменів фонтанних
Докочуються хвилі із Дніпра . 
     
МЕЛОДІЯ ДАВНЬОГО ЛІТА
                  (диптих)

                         1
Дерева стіною, немов оберіг.
Застуджений ранок над світом.
І вітер заграв на бандурах беріз
Мелодію давнього літа.

Хвилююче пахне пожовкла трава.
Смакую туманне повітря.
Вслухаюся з трепетом в тихі слова,
Збираю прожите поліття

                        2.
Тобі дарувала світ щастя й добра,
В додачу удачі дві жмені.
Збагни, що я з твого творилась ребра,
Коли будеш думать про мене!

Твій дім – повна чаша й прекрасна сім’я –
Забуде довічно про моє ім’я.


Та буде немилим нажите добро – 
Залишиться біль там, де було ребро
  
       

            *         *         *
Дивна гармонія в дикій природі:
Чайка в польоті, як трепет душі,
А на світлині – на білім звороті –
«Осінь. Алупка. 2006 »

              *         *         *
Якщо ватра життя 
Догорить десь по пізньому вечорі,
І душа розпочне
Міжпланетний важкий переліт,
Хочу знов повернутися
Я на свою віньковеччину
Хоч осіннім листом
Через сотні та тисячі літ.

              *         *        *
На тім кінці , за гранню моїх помислів,
Там телефон говорить твоїм голосом.
Згоряю я, немов в вогні жертовнім,
Й лише тому життя моє змістовне.

              *         *         *
Надворі лютий, а у лісі проліски.
Така невідповідність, що аж болісно.
Ляка мене оця невідповідність:
А раптом знову заморозки в квітні?

 

comments powered by HyperComments

uCoz