MENU

РАФАЛОВСЬКА Галина Францівна

   

 Народилася 18 жовтня 1965 року в містечку Віньківці. Закінчила Харківське педагогічного училище. Працювала вихователем у місцевих дошкільних закладах та кореспондентом газети “Сільські новини”.
   Друкувалась в газеті „Сільські новини”, альманасі “Нестримна мелодія слова”. Автор книги віршів та прози “Я родом з осені”.

 

 


ЛАБІРИНТАМИ КОХАННЯ

Блукаю десь у почуттях 
Думки в пучок надій збираю. 
Зайшла в таємний тихий сад, 
А вихід як знайти — не знаю.
 
Бо зацвіла у тім саду
Кохання квітка, ніжна рута. 
Дурманить й солодко п’янить
Її хмільна, п’янка отрута.

В напої тім і біль, і сум,
І радість, й щирі сподівання. 
Я випиваю все до дна,
І вмить хмілію від кохання.

Кохання світлі почуття 
Не можу в пам’яті приспати. 
Твої мальовані уста 
Я ладна вічно цілувати.

Найбільша ти моя вина, 
Моя спокуслива провина. 
Солодкий гріх і каяття 
Кохана й бажана людина.

Знов відчуваю дотик рук 
І губ твоїх легке торкання. 
І знову п’ю тебе до дна,
І шаленію від кохання.

 

Є КАЯТТЯ, ТА НЕМА ВОРОТТЯ

      – Олено, ану мерщій принеси води, – волав серед ночі Трохим. – Що не чуєш, стара шкапо, кому кажу, оглхула чи що?
Жінка підвелась і мовчки босоніж подалася до ганзг. ж зачерпнула кухоль води і понесла чоловікові.
Штовхнула навстіж двері і мало не зомліла від перегару і запаху спітнілих шкарпеток. На долівці лежала брудна пожвакана сорочка, неподалік штани.
      – Ти що волами їдеш, забула, як кулак пахне?
      – Та годі тобі вже, пий — спокійно піднесла глечика.
Вихопив його з рук і жадібно спорожнив.
Вона повернулася, підняла одяг і вийшла...
Ще довго вовтузилася з ним, наче з малою дитиною. То ковдра йому не така, то подушки, наче піском набиті, то у крижах стріляє.
На деякий час запанувала тиша, а з кімнати донісся несамовитий храп у перемішку зі свистом.
Полегшено зітхнувши, жінка намагалась заснути. Та де там. Чорні думки густими хмарами роїлися в голові.
«Правду казала покійна мама: нема щастя в матері, нема і в доньки; нема змалку, нема й до останку», — думала Олена
Нарешті задрімала та недовгим був її сон.
Ранок заглянув у вікно, нагадавши про довгий трудовий день. Принесла дров, запалила у грубці. Полум’я завирувало. Швидко наполоскала старої картоплі і поставила варити. Наносила з криниці у діжку води, замісила тісто на хліб.
В казані пихтіла каша, доносився запах свіжозвареного борщу. Взяла дійницю та й пішла у хлів...
Пахло сіном та щойно видоєним молоком. На цей запах прибігла кицька Маруська зі своїм виводком. Не обділила й собаку, який жалібно поглядав і тихесенько поскулював на прив’язі, нагадуючи про себе. Він добре знав це брязкання відра хазяйки і покірно чекав своєї черги. Добре Марусці: зіскочила з горища та й подалася. А у нього – ланцюг навколо шиї.
На подвір’я вискочило куряче царство. Два півні вмить почали з’ясовувати між собою відносини, а кури кинулися до корита з пшеницею...
      – У цьому домі дадуть нарешті поїсти, – сердито загорлав Трохим.
– Та зараз, зачекай, не маю ж я 100 рук і 100 ніг, не стоножкою ж народилася!
– Бач! Зачекай, а що до цієї пори робила? Розумна яка. Он Стефка давно попоралась та й до міста поїхала. Оце жінка, все в руках горить! Молода, проворна. Кров з молоком та й годі. Везе ж Миколові, – продовжував докоряти чоловік.
– Стефі усі допомагають: батьки, чоловік, сини, а я однісінька, як палець, обізвалась Олена.     – Хоч би що-небудь допоміг. Сіно не кошене, гною назбиралось, штахети розвалюються...
– Ач, чого захотіла, не чоловіча то справа біля бабиної спідниці вештатися.
– Так ти і не вештайся! Бери косу і в поле.
– Ага, вже побіг, дочекаєшся... – буркнув той.
Сів на лавці під хатою, закурив, солодко позіхнув. А потім тихенько злиняв до сусіда начебто у справах.
Бідолашна заходилась прибирати. Замочила в ночвах білизну, вимила долівку, поштопала одяг, пришила ґудзики до сорочки. Та хіба можна перерахувати всю ту хатню роботу, яка ходить за тобою, наче марево. І так з ранку до вечора. Замість слів подяки одні докори і не тільки. Останнім часом і стусани зарясніли.
      Вечоріло... Став накрапати дощик, а потім почав лити як із відра. Зайшла до хати, відламала окраєць хліба, присіла до столу на ослінець.
Хоч повечеряю спокійно, – подумала жінка...
Із двору почулось сердите гавкання собаки, грюкіт чобіт, звуки розбитого скла та несамовита Трохимова лайка.
Схопилась і кинулась назустріч.
– Відчиняй, тварюко! Не бачиш, чоловік іде додому.
Штовхнула силоміць двері і враз відчула сильний удар у голову.
– Трохиме, за що?
– А щоб боялась!
– Та то ж звірів бояться, а ти ж людина.
– Буде мені указувати, що робити, розібрала собі, засі не знаєш! – жбурляв у неї чобітьми і всім тим, що попадалось під руки.
Вибігла під проливний дощ. Садком, а потім, не озираючись, городами. Здавалось, не бігла, а летіла, щоб тільки подальше віл цього пекла, в якому сморід та лайка.
Ноги принесли до тітки Марії. Судорожно постукала.
– Хто там?
Це я – Олена, донька покійного Мірошника.
Двері відчинились.
Господь з тобою, дитино. Що трапилось?
Та жінка, нічого не сказавши, гірко заплакала. Тітка мовчки пішла у другу кімнату і принесла сухий одяг. Потім приготувала навар із трав. Зуби цокотіли об склянку, руки німіли від нервового потрясіння і холоду.
Зрозумівши, що у безпеці, зігрівшись і оговтавшись, задрімла. Уві сні марила і кричала: «За що, за що, Трохиме?»
Висока температура не спадала, то ж довелось покликати фельдшера. Та надавши їй допомогу, запевнила, що все скоро і минеться.
Але не минулось. Пневмонія прогресувала. За місяць Олени не стало.
... Маленький Сашко біг попереду бабусі. Цього дня вони вирішили відвідати могилу дідуся.
На одній із могил сидів сивий чоловік і, затуляючи лице руками, гірко плакав.
– Бабусю, а чого плаче цей дорослий чоловік, адже мужчини не плачуть?
На що бабуся відповіла:
– Цей чоловік втратив дуже багато, не вмів цінувати людей, які про нього піклувалися, а за це дорого поплатився. Та на жаль, сльози не допоможуть. Пізнє розкаяння. Є каяття, та нема вороття.

comments powered by HyperComments

uCoz