MENU

САВЧУК Микола Миколайович


   

  Народився 15 липня 1948 року в Нових Драчинцях  Кіцманського району (Буковина). Проживає в містечку Віньківці. Працює лікарем районної лікарні. Пише з 1964 року. Автор поетичних збірок “Світло свічок далеких”, “Огневежа”, “Кристацізація душі”, “Скарбниця подільського буковинця”, “Шафрановий пам’ятник”, співавтор трьох десятків альманахів, антологій, поетичних колективних збірників.

 

 

РОЗП’ЯТТЯ
У-
се
мина.
А суть 
спливає
 згодом.
Невже це лиш нащадкам розпізнати?
Вкраїна межи
заходом
і сходом
Знедо-
лена,
розтер-
зана,
розп’ята.

Все-
світні
і досвітні
стихли
півні.
І світ мовчить удавано й затято.
Вкраїни межи
північчю
і півднем
Знедо-
лена,
розтер-
зана,
розп’ята.

Невже
така
приреченість
довічна:
Мовчати,
виглядати, бідувати
Вкраїні на хресті географічнім
Знедо-
леній,
розтер-
заній,
розп’ятій?


СКАРБНИЦЯ ПОДІЛЬСЬКОГО БУКОВИНЦЯ

Лишає час на серці карб.
А я це зву житейським скарбом.
Добром таким гордитись варт,
Яке ніхто вже не загарба.
На серці карб –
                        великий скарб.
І серце вже,
                   немов скарбниця.
Не взять той скарб
                              й на валку гарб,
Та десь він має поміститься!
Нажитий скарб
                         з тонів і барв
На караван років нав’ючу.
Ось стільки я добра нажив
Тут, 
      на торгах життя кипучих!
За чистий скарб
                          з тонів і барв
Чорти платить збирались щедро.
Та душу чорту не продав
Я у життєвих круговертях!
Вступайте всі
                       в мій рід і ряд!
І повторіть зі мною це ви:
Не будем,
                браття,
                           продавать
Ні душ святих,
                         ні скарб серцевий!

ОДА РАТАЯМ
                           ...Орачам-оріям, заїждженим їздовим
                           колгоспного пекла 50-60 рр. минулого
                           століття Петру Гудимі, Павлу Лунгулу,
                           Василю Савчуку, Петру Боднарюку…

Орли орали оріяну висі.
На скиби вітру – неба переліг.
Під веснуванням світу я спинився,
Дививсь на те видіння, скільки зміг!
 
Крильми орли орали неба прозір –
Їх борозни світили вдалині.
А полем ратаї ходили босі,
Щоб перелоги піднімалися земні.

Ті орії заїжджені до краю,
Пекельники, колгоспні їздові,
Брели полями аж до брами раю –
Приймуть їх там за муки трудові!

Обдурені,
                облаяні,
                             обдерті,
М’язисті,
               довгов’язі,
                                молоді –
Вони вергали свіжі брили вперто,
Аж коні вигиналися руді!

Отак і веснували-існували
І часто засинали в борозні.
Їх образи вертаються із далей,
Коли йду раннім полем навесні.

…Орли орали ниву-оріяну.
На свіжі скиби – давній переліг.
І зникли тихо в сивому тумані,
Бо раптом одірвались од землі.

Не зорі то збираються у грона, 
Щоб сяйвом хизуватись уночі –
Зібралися в сузір’ї Оріона
Мої сільські колгоспні орачі.

 

 

comments powered by HyperComments

 

uCoz