MENU

СОХАЦЬКИЙ Броніслав Миколайович

   Народився 15 лисопада 1940 року в смт Віньківці. Мешкає у місті Львові. Доктор філософії. Автор двох книг та 172 наукових праць.
   Його публікації друкувалися в журналах “Філософська думка”, “Жовтень”, в районній газеті “Сільські новини” та газетах “Подільські вісті”, “Ровесник”, “Свобода”, “Радянська освіта”, “Молодь України”, “Вільна Україна”, “Сливенско дело”,“ Строител” (Болгарія).

 

 

 

ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ СТЕПАНА КАЧАЛИ
                            Найбільшою любов’ю кожної людини
                           є любов до Бога і свого народу

                                            Папа Пій XII

   Духовне відродження України неминуче пов’язане з глибоким вивченням її багатого сукупного гуманітарного досвіду – суспільної думки та практики впродовж її багатої минулої історії. Мені видається, заслуговує на високу увагу й наукове дослідження немала спадщина галицьких інтелектуалів-народовців XIX ст. Цей пласт національної культури, створений ними, ще недостатньо науковцями опрацьований. Власне тому, звертаючись до аналізу значного їхнього доробку, ми робимо певний посильний внесок у поглиблення пізнання проблем гуманізму – невід’ємної складової їх світогляду.
   Нами зроблена одна з перших наукових спроб дослідити гуманістичні ідеї одного з незаслужено забутих піонерів народовського руху Галичини 60-80-х рр. XIX ст. о. С. Качали.
   Один з найпродуктивніших будителів національного відродження українства Галичини був Степан Теодорович Качала (1815 -1 883).
   Прикро, що лише наприкінці минулого століття ми доволі повільно почали пізнавати його подвижецьке життя та громадську діяльність. Ми не можемо забувати такого факту: стратегія, тактика відродження нашої культури XIX століття диктує необхідність нагального розв’язання завдань щодо вивчення, поширення та освоєння духовних набутків народовців, серед яких було чимало вірних слуг Української Церкви. Вона мала колосальний вплив на духовну сутність, єство українства.
Вирішальний вплив на зміст інтерпретації С. Качалою таких складових феноменів гуманізму, як рівність, справедливість у користуванні соціальними свободами, демократичними правами мала його чудова родина, її релігійний, психологічний клімат, уся аура галицького села й міста.
   Домашнє середовище сім’ї для дітей було щирим, теплим, обігрівало їм серця. Батько Степана тривалий час співав у церковному хорі, що очевидно у значній мірі і визначало долю, життєве кредо його сина. Як священик, він виконував свої обов’язки служіння Богу не як якусь просту роботу, а як поклик його доброї християнської душі. Парох с. Шельпаки (Підволочиський район Тернопілля) доволі швидко зрозумів: священики, церква не можуть залишатись осторонь від усіх подій, які мали місце в Австро-Угорській державі в другій половині XIX ст. По-християнськи доброзичлива атмосфера в родині, що базувалася на любові, пошані один до одного, дотриманні Заповідей Божих, і сформувала у Степана такі визначальні сутнісні риси, як милосердя, доброту, чесність, патріотизм, щирість, любов до волі, почуття справедливості. Засіяні в його свідомісті ці життєдайні чесноти і послужили світоглядною базою, принципами осмислення ним такого складного явища, як гуманізм.
   Аналіз духовної спадщини та змісту громадської діяльності С. Качали дозволяє нам стверджувати: у поняття „гуманізм” він вклав такі найважливіші вартості, як любов до Бога та людей, повагу прав й свобод народів, націй. А його антиподом вважав насильство, зверхність, егоїзм, тобто принципи, що нікому не приносять добра, не утверджують перелічені вище цноти.
   Свідомість о. С. Качали була постійно наповнена тривожними клопотами, переживаннями, як, яким же чином поліпшити буття галичан, головне – міщан й селян, аби воно у них було гідним людини. Християнська любов, на його переконання, і є началом, основою творення вселюдського добра. Люди повинні у своєму житті діяти, орієнтуючись і керуючись канонами Святого Письма. Саме його Заповіді є такою життєтворчою силою, котра спрямовує волю людей на добротворення, викликає у них змагання бути чесними, щирими.
Критерієм виміру селянської волі, за переконанням С. Качали, є і наявність у власності трудівника такої кількості та якості землі, угідь, реманенту, які би забезпечували йому людське існування. Ці чинники і є найпершою умовою свободи землероба.
   Стан його життєвої стабільності залежить й від працьовитості. Кожен селянин, підкреслював народовець, як і будь-який трудівник, повинен своєю власною працею дороблятись все більшого добра. В цьому і полягає сенс, смисл його життя.
   У пореформеному селі його мешканці нерідко втрачали можливість бути господарем своєї землі, трудитись на себе й вільно розпоряджатися результатами своєї нелегкої праці.
   Не будучи байдужим до становища селянства, С. Качала у своїх палких виступах на засіданнях сейму захищав їхні економічні інтереси. Він постійно засуджував обкладення його урядом високими податками – головну причину їх масового розорення. В центрі його уваги стояло питання: як саме, яким чином призупинити вивласнення землі у селян, зменшити державні податки, котрими вони обкладалися, як надавати їм вигідні кредити, як заводити на селах шпіхліри, громадські каси.
Звільнення їх з-під кріпацтва й отримання ними волі – все ж було певним досягненням. Бо ця свобода, як мислив С. Качала, – це є справжній дар Божий. Але вона не всім їм принесла добробут, а навпаки – призвела до втрати ними землі. „Я ось (тобто С. Качала – Б. С.) задумався, чи свобода принесла нам (тобто селянам – Б. С.) пожиток, бо як видно, не одному вийшла вона на шкоду”.
   Ставлячись з особливою пильністю до багатомільйонного селянства, його виснажливої праці, С. Качала одним з перших інтелігентів побачив ще одного його підступного ворога – поширення серед нього пияцтва; горівка не т ільки нещадно нищила селянську власність (ліцитація землі, продажа за її борги), але й стала причиною деморалізації сім’ї, розпусти, втрати людяності, поваги, симпатії серед людей. Пияцтво стало причиною не лише фізичного нищення здоров’я, але й економічного розорення тисяч селянських господарств за борги та кредити, які позичали біднякам шинкарі та орендатори на кабельних умовах. Австрійським урядом була встановлена примусова видача селянам у „кредит” горілки, те яку треба було їм відробляти. Патріот саркастично висміював доморощені „теорійки” тих „людинолюбців”, які безпідставно галасували, що мовляв, „хлоп не може обійтись без горівки так само, як риба без води, або ж полюбляли вживати такого змісту словесні терміни”: „ И яка тота забава без горівки, хто не упився, той не бавився”.
   Інтелігенцію, напередусім священиків, С Качала закликав пояснювати своїм парафіянам, яким величезним економічним, моральним, соціальним злом с алкоголізм. Останній був заклятим ворогом їхнього добробуту, фізичного здоров’я. Тому він закликає їх негайно відрікатися від пияцтва, не позичати грошей у лихварів, краще працювати та бути ощадливішими господарями: „Моя (тобто С. Качали – Б. С.) рада така: проти п’янству поставити мірность (максимальну обмеженість – Б. С.), проти лінивству – працевитість, а проти марнотратності – ощадність. Або, коротко сказавши: наука, праця и ощадність уратують нас від лихви”. Ці думки він талановито висловив у своїй популярній брошурі „Що нас губить, а що нам помочи може. Письмо для руських селян”, яка побачила світ у 1869 році.
   Тлумачення народовцем проблем гуманізму не обмежувалося ним тільки рамками любові до Бога, гідної людини праці. Він вийшов за ці широкі межі, апелюючи і до правового забезпечення державою її прав у політичній сфері суспільства. Йдеться власне про виборче право, свободи слова, друку, совісті.
   Національно-політична ситуація в Галичині другої половини XIX століття визначалася загальною тенденцією спаду ослаблення демократії. Фактично українська патріотична інтелігенція не мала вільного доступу займати престижні посади в державних установах, навчальних закладах і т. п. Боляче спостерігаючи таку форму її дикримінації, С. Качала з трибуни сейму засуджував владу за таке приниження нашої нації. „Нині намагаються всюди число Русинів зменшити, – наголошував він, – найяскравішим доказом того служить сегорічна конскрипція (заборона – Б.С.). Бачучи таке грубе, цинічне порушення національного балансу між інтересами меншості (українцями) і більшості (німців, поляків), С. Качала проводить чітке розмежування між формальною і практичною можливостями австрійської конституції 1867 року. Вона повністю не відповідала цілям свободи українців. Вони не мали належного правового захисту ні в парламенті, ні у сеймі. Публіцист підкреслював це у всіх багатьох статтях та публічних виступах.
   З обуренням патріот засуджував москвофілів, котрі на шпальтах свого друкованого органу „Слово” нерідко заявляли: русинам навіть не варто думати про виборче право, бо вони є бідним станом. Ним може користуватись лише польська шляхта, оскільки вона незрівнянно є багатшою за українців. У таких „порадах” С. Качала побачив бажання „друзів” нашого народу вбити у нього змагання до політичного життя, в такий спосіб перетворивши його у байдужий, аполітичний елемент австрійського суспільства.
Виміром гуманності суспільства, як підкреслював просвітник, виступає і рівність мов. Його звернення до цього людського права було актуальним для тогочасної Галичини. На її території проживало більше десяти різних націй й народностей, мова, культура яких перебували не в однакових суспільних умовах. С. Качала спеціально звертається до Основного закону Австрії, зокрема до його 19 статтіі, яка проголошувала: всі народи австрійської держави мають рівні, непорушні права на свої мови, можуть плекати їх в школах, урядових установах, у суспільному житті взагалі. Вся їхня просвіта з необхідністю здійснюватиметься саме на рідній мові, на якій вони висловлюють свої думки, мислять. Але практично так не сталося, як це зафіксувала вищезгадана стаття: „Артикул той, – вказував С. Качала, – дуже красний, але тілько на позір”. Це фактично стосувалось й інших обіцяних на папері австрійським урядом прав громадян. ІІим дійсно скористались привілейовані панівні нації.
   Величезним злом й гріхом, яке чинили польські шовіністи проти українців, була заборона ними їхньої мови в освіті, науці, видавничій, мистецькій галузях. На них Степан Качала, як і всі народовці, покладав великі сподівання. Він називав їх вирішальними передумовами духовного відродження нашої нації.
   В цьому контексті зауважимо: ратуючи за свободу рідної мови, С. Качала ніколи не заперечував запозичення й творчого використання слів з іноземних мов. „Зрозумілість вимагає, щоб не конче важити, котре слово більше руське (читай українське - Б. С.), но питати, котре більше зрозуміле”.    Для прикладу він брав два таких еквіваленти, як грецький вираз „філософія” і український – „любомудріє”. Для розуміння більш сприйнятливим є перший термін.
   На сторінках преси С. Качала боронив українську мову від нападів різних шовіністів, які заперечували її право на рівність серед мов Австрійської держави. А вітчизняним письменникам він радив писати твори зрозумілим для читача шрифтом. Його, приміром, здивувало, чому повість І.С. ІІечуя-Левицького (1838 - 1920) „Микола Джеря” була надрукована горезвісною „кулішівкою”, яка утруднювала читання цього твору. До речі, автор цієї абетки П. Куліш (1819 – 1897) сам відмовився від свого реформаторського задуму щодо правопису.
   Обмеженість рівних шансів в українців на використання ними права вибирати і бути обраним до сейму, парламенту, свободи слова, друку доповнювались ще однією формою їх поневолення – відсутністю в австрійському суспільстві свободи совісті. Польські ксьондзи насильно намагалися нав’язати нашому народу чужу їм католицьку віру.
   Посилаючись на численні історичні факти безмежних політичних домагань польських магнатів – панувати в Україні, – С. Качала зробив таке логічне, практикою підтверджене, узагальнення: ніколи не буде вільним той народ, якщо його проводирі гноблять інший нарід. „Так отже, наміруючи погубити Україну Русь, поляки не розуміли, що в дійсності гублять Польщу. Поляченєм Русинів и нищенєм их самоуправи, копали й собі могилу. И справдилось над ними євангельське слово: Якою мірою мірите, такою и вам міряти будуть”. Нехтування польськими панами інтересами українців та інших народів стало причиною до втрати ними, всім польським народом „своїх питомих прав” політичної свободи назагал.
За допомогою аналогій, порівняння розвитку Польщі та України у XII XIV ст., С. Качала документально доводив: суспільний устрій русичів серед слов’ян був найбільш гуманним, демократичним. За його словами, Київська держава саме тому притягувала до себе увагу з боку сусідів, що вона всіляко підтримувала „місцеві порядки, рівність и свободу народу, вічеве право и славянську віру”. В той же час у Речі Посполитій рівність, вічеве право мало лише свавільне „лицарство” (тобто шляхта), яка „знівечила” волю свого народу й призвела до занепаду, втрати Польщею політичної незалежності. Це за своєю суттю справедливе судження народовця було дуже не привітно зустрінуте в аристократичних колах польських „патріотів”. Вони безпідставно називали його вередливим, шкідливим, принизливим перед Європою, „нещирим почуттям щодо єдиної благородної рятівної місії католицької церкви в слов’янському світі, в тому числі – в Україні.
   Безсумніву, бачучи обмеженість чинних конституційних прав, священик все ж таки гадав: прийняття їх австрійським урядом до певної міри сприяло демократизації суспільного життя Галичини. Говорячи так, він наголошував: „Бог умилосердився, обдарив чоловіка свободою, чоловік перестав бути невільником, и нині вже інакше”. Використання правових норм унеможливлюється відсутністю відповідного рівня знань, політичної свідомості, розуміння їх сутності населенням країни. Саме низька правова освіченість, компетенція галицьких селян, міщан, брак у них досвіду як, яким чином можна практично використати ту чи іншу свободу, у значній мірі і зумовили їхню суспільну, соціальну пасивність й породили нігілізм щодо політики держави. Це була не їхня вина, а радше біда: „Люде (галицькі селяни – Б.С.) сему винні, що їх свобода застала темними?” запитував просвітник всіляких невірів, „патріотів” галицького простого люду. На це запитання він дав чітку відповідь: вони (насамперед селяни) не могли духовно розвиватися, „вільно вчитися”, а були довгими століттями приречені лише до важкої виснажливої землеробської праці – „до плуга, до ціпа, а не до книжки”. Такий суспільний поділ вибору діяльності гуманіст називав ганебним приниженням людини.
   С.Качала покладав великі надії і на роль народних віч у політичному житті галицького люду. На них русини могли б публічно висловлювати свої насущні проблеми, бажання, вимоги до австрійської влади. Безумовно, віча оживили суспільство, показавши, що самим народним масам слід активізувати відстоювання своїх економічних, громадянських прав. Він застерігав їх позбутись ілюзій щодо прихильності до них австрійського уряду. Звертаючись до української молоді, С. Качала закликав її спричинитися до того, щоб наш „нарід міг с часом зайняти приналежне ему становисько межи народами слав’янськими”. Він мріяв про дружні, поважні відносини між усіма народами Австро-Угорщини, в тому числі і з поляками. Бо ж принципи рівності, взаємоповаги, злагоди між ними – це велике суспільне благо. Воно є життєво необхідним для їх рівноправного, широкого співіснування. „Згода – ціль безперечно взнесла велика, – підкреслював С. Качала, – и хто ж з Русинів не бажав би такого добра? Бо ж и Русини думають, що не на тоє Бог осадив побіг себе Русинів і Поляків, щоб себе взаємно кривдили и губили, щоби живучи в братній згоді, собі взаємно помагали”. Він був упевнений, що між цими слов’янськими народами неминуче пануватимуть вище нами згадані норми співжиття. XXI сторіччя вже підтвердила його оптимістичне передбачення: згадаймо про недавно величезну моральну й політичну підтримку поляками, їхнього сейму    Помаранчевої революції, осудження ним й віроломної агресії Росії проти України.
   Необхідно зауважити: С.Качала, як послідовний ідеолог народовців полемізував з соціалістами-утопістами. Про це він писав у листі своєму палкому однодумцю В. Барвінському. Соціалістичні ідеали він називав „атеїстичними” й вельми „прагматичними”.
   Таким чином, проблеми гуманізму С. Качали розглядав з двох світоглядних позицій – з теологічної та національно-патріотичної позицій. Чимало його гуманістичних думок не втратили своєї актуальності й для сучасного буття нашого суспільства. Українському народу і нині ще доводиться вести тривалу й наполегливу боротьбу за торжество принципів людинолюбства, справедливості, право володіти досягненнями сучасної демократії, соціального прогресу. Власне про таких діячів, яким був о. С. Качала, можна сказати словами І. Франка, який його вельми поважав: “Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї. І горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї”.
Все його пасторське життя було щільно пов’язане з чесним служінням Богові й людям. Він правдиво, послідовно й несхитно відстоював святі ідеали життєдайної християнської моралі, милосердя, любові людини людиною. І нині наші священики, подібно до о. С. Качали, дбають про добросердність співвітчизників; віддають своє здоров’я, талант, зусилля, проповідуючи Боже слово, моляться за добробут й мирне життя рідної землі. Своєю службою вони допомагають мирянам засвоювати такі гуманістичні цноти, як доброта, повага, чесність, лагідність, справедливість, довіра до Господа Бога. В час величезного лихоліття – війни імперіалістичної Росії проти нашого миролюбного народу, священики закликають українців самовіддано захищати матір-Вітчизну, нагадуючи їм, що її оборона від агресора-загарбника є святим, моральним обов’язком кожного християнина.

 

 

comments powered by HyperComments

uCoz