MENU

СОХАЦЬКИЙ Броніслав Миколайович

 Народився 15 листопада 1940 року в містечку Віньківці. Мешкає у місті Львові. Доктор філософії.

 Автор двох книг та 172 наукових праць. Його публікації друкувалися в журналах “Філософська думка”, “Жовтень”, альманаху “Огневежа-3”, в районній газеті “Сільські новини” та газетах “Подільські вісті”, “Ровесник”, “Свобода”, “Радянська освіта”, “Молодь України”, “Вільна Україна”, “Сливенско дело”,“ Строител” (Болгарія).

Член районної літспілки “Огневежа”.

 

 

ПОБОРНИК ЛЮДИНОЛЮБСТВА
 

 Невтомним поборником життєдайних ідей християнського людинолюбства був Данило Танячкевич. Він народився у 1842 роців селі Дідилові Кам’янсько-Струмилівського повіту на Львівщині в священичій сім’ї. Його родина веде свій початок із свободолюбивої Наддністрянської України. Вона відзначалась релігійністю, добротою, працьовитістю, щирістю. Ці базові цноти глибоко, назавжди засіли у відкриту душу і серце Данила.

Успішно навчаючись у Львівській духовній семінарії, він повністю поринає у вивчення багатющого пласту культури нашого народу, уречевленої в його невмирущих піснях, переказах, прислів’ях. Юнакові ще й пощастило мати мудрого, зичливого наставника в особі о. Михайла Осадци, який мав велику власну бібліотеку і зробив її читачем обдарованого вихованця. Танячкевич швидко став щирим, активним прихильником українофільських ідей. Допоміг йому сприйняти їх киянин В. Бернатович. Саме від нього допитливий семінарист вперше дізнався про національого пророка Т.Шевченка. Духовну опору, окрім Біблії, майбутній народовець знайшов в цій геніальній особистості, поезія якої істотним чином вплинула на стиль, логіку мислення, вибір ним громадянської орієнтації. Найбільше заполонили його свідомість уславлення поетом волі. Прикметно: свої статті він підписував “Будеволя”. Відтак, знаменитий “Кобзар” та подвижницьке життя поета безумовно мали вирішальний вплив на його світобачення.

Аналіз немалої друкованої спадщини, форм громадської діяльності Танячкевича дозволяє нам твердити: в поняття “людинолюбство” ним вкладалися насамперед любов до Бога і людей, а його антиподом вважав егоїзм – моральну внутрішню руйнівну силу індивіда, яка ніколи не приносить людям ні добра, ні щастя. Виявлення дійсно любові, турботи про людину – чудове співпереживання, самоствердження особистості. Якщо вона реально прагне їм безкорисливо творити ці блага, поєднатися зі світом за допомогою цих чеснот, то саме така доля стає для неї справжнім сенсом, смислом життя.

Турбували пароха соціальні, економічні, правові проблеми суспільства, а саме: рівність, освіченість, здоров’я, досяжність щастя, суспільний прогрес та його реальні наслідки для широких верств населення. Глибокі роздуми про згадані вартості визначили мету його існування.

Як громадський діяч, Танячкевич був одним із найактивніших організаторів народовських громад в Західній Україні та “Просвіти”, яка отримала від австрійського уряду важливий дозвіл друкувати книжки, підручники рідною мовою. Крім того, просвітник багато й плідно працював як публіцист, автор багатьох статей на актуальні християнсько-моральні, економічні та побутові теми. В них чільне місце займала історична доля, боротьба нашого народу за незалежність.

Священика постійно тривожили думки як, яким чином поліпшити життя людей, аби воно було у них гідним. Християнська любов, за його переконанням, і є началом, основою творення вселюдського добра. Люди повинні в своєму житті діяти за канонами Святого Письма. Саме його заповіді є такою життєтворчою силою, що спрямовує волю людини до добротворення, викликає у неї бажання чинити добро не лише собі, але й іншим людям. Любов до ближнього – це дійсно Божий дар, без якого індивід є ніщо. Даючи характеристику українцям, Д.Танячкевич у цьому зв’язку виокремлює серед їхніх багатьох позитивних чеснот гостинність, розважливість і повагу до людей. До дійсно великих людинолюбців він зараховував Т.Шевченка, М.Шашкевича.

Кобзар, за його оцінкою, сам мав велике братолюбне, щире серце. Він був “славним, великим чоловіком”, який самозречено трудився задля поступу народу. Такої ж самої думки був і про лідера народовців В.Барвінського. Так, виступаючи 17 березня 1883 р. в сороковини його смерті, Д.Танячкевич сказав: “Його (Барвінського – Б.С.) стяг: се віра в Бога, у вічне світло Христової науки... Його панцир – се любов.”

Ці слова, як нам видається, можна цілком віднести і до самого Танячкевича. Ті, хто його знали, характеризували як особу, в душі якої горіли невгасимий вогонь, братня любов та прекрасне, щире, доброзичливе ставлення до краян. Риси його характеру були спрямовані на служіння українству. Повага до людей виразно виявлялася в його високій культурі спілкування з селянами, ремісниками, парафіянами, студентами, журналістами, письменниками, чиновниками австрійської держави. Воно приносило їм радість, впевненість, додавало їм сили для здійснення ними життєвої мети. Власне про це і писав І.Пулюй у листі до Д.Танячкевича: “листи твої (тобто Д.Танячкевича – Б.С.) були в стані викликати в моїм серці цілий ряд чувств й мислей радостних і смутних, тужливих”.

Принагідно зауважимо: вивчення епістолярій переконливо засвідчує, що Танячкевич був дійсно великим гуманістом. Він намагався, аби в Україні “було якнайбільше щирих, чесних, справжніх патріотів”. Виховання у мас цих життєво необхідних цінностей повинна взяти на себе не лише сім’я, але й національна еліта, священики, вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти середніх, вищих навчальнихзакладів. За допомогою слова Божого, освіти, виховання, як гадав просвітник, вдасться в суспільстві розвіяти пітьму неуцтва, що скувала тодішнього українця.

Над цим завданням він працював безперестанно й невтомно. Цього ж вимагав і від своїх ідейних однодумців-народовців. На них він покладав великі надії, особливо на священиків та церкву. Святим завданням душпастиря, за Танячкевичем, є проповідь Божого слова, катехизація молодого покоління, формування у парафіян й мирян християнської праведності, святості, щирої любові, жертовної служби Богові. Служіння Йому – не просто робота, не проста професія, а поклик душі й серця, вибір розуму, зрештою, висока моральна, фізична витривалість, випробування. Церква повинна поєднувати загальнолюдські й національні вартості – універсальні правди Божого Об’явлення, та бути діючим закликом до поваги між народами, що населяли тоді Австро-Угорщину. Злагода між поляками та українцями, як вважав Танячкевич, зможе наступити на основі християнської терпимості та справедливості.

З особливою увагою він ставився до багатомільйонного селянства, його нелегкої праці, невлаштованого побуту. Село цікавило пароха не лише з етнографічного боку, а радше економічні, духовні сторони, гніт, страждання, всюдисуща кривда, в полоні яких воно ледве животіло. Селянин для нього був не просто звичайним трудівником, а “рідним, дорогим та бідним братом”. За це серед галицьких селян він користувався великим авторитетом. Свідченням цього є той факт, що під час виборів до австрійського парламенту вони віддали за його кандидатуру в Золочівському та Перемишлянському округах найбільше голосів.

Характерно, що гуманіст не уникав і зауважень на адресу простолюду, вказуючи на його занедбаність, низьку духовність, невміння раціонально вести своє домашнє господарство. Він з болем переживав масове обезземелення селян Галичини через великі борги. На засіданні Державної Ради 22 жовтня 1900 р., як її депутат, поставив питання про викуп австрійською державою величезних селянських боргів. З цією ж проблемою він звернувся і до міністра землеробства графа Біландата і міністра фінансів Бема. Першого високопоставленого чиновника Д.Танячкевич просив пришвидшити видачу грошової допомоги тим селянам, котрі зазнали руйнувань від природної стихії.

Добре знаючи вкрай бідне становище дрібних селянських господарств (а таких була більшість у Галичині), він вважав: лише урядова допомога врятує село від неминучого розорення, зубожіння – втрати його трудівниками землі-годувальниці. В цьому зв’язку мусимо вказати ще на одну таку важливу річ: просвітник одним з перших галицьких інтелігентів побачив одного підступного ворога села – поширення пиятики серед його мешканців. Вона нещадно нищила село не лише матеріально (ліцитація землі, продаж її за борги), а й фізично та морально.

Численні відкриття в селах України в XIX – початку XX століття корчм, стало причиною не лише втрати селянами, ремісниками засобів до життя праці, а й умовою деморалізації сім’ї, розпусти, втрати ними гідності. Саркастично засуджував народовець доморощені “теорії” людинолюбців”, які твердили, що, мовляв, “хлоп не може обійтись без горівки так само, як риба без води”. Інтелігенцію, головно священиків, він закликав дохідливо пояснювати масам, яким величезним злом для нього є алкоголізм. Останній був, як і нині є, заклятим ворогом добробуту народу, його фізичного, духовного здоров’я; радив люду негайно відректися від п’янства, не позичати грошей у лихварів, краще працювати, бути ощадливими господарями. Ці думки він талановито висловив у виступі на антиалкогольному конгресі восени 1895 року в Будапешті.

Розуміння, інтерпретація Д.Танячкевичем змісту, форм людинолюбства не обмежувалася лише рамками любові до Бога і людини. Він виходив за ці межі, розширюючи її ще й правовими відносинами. В конституції вбачав тільки юридичну, формальну гарантію рівноправності громадян, властиву тогочасному галицькому краю. Вона, як і інші форми законодавства Австрійської держави, майже півтора століття діяла на західноукраїнських землях, фактично відповідаючи інтересам, цілям панівної верхівки. Цю політичну несправедливість пізнав й зрозумів Танячкевич, позбувшись ілюзій щодо демократичних прав, декларативно обіцяних народам багатонаціональної монархії. Він неодноразово зауважував: свобода в Галичині є “бідною сиротою” та “нещасливцем”. Головною причиною такої обставини є, з одного боку, його декларативний характер, а з другого – громадянська пасивність і самих “патріотів”-українців, які не добивалися від уряду своїх політичних прав, натомість бажаючи собі спокійно жити. Засуджуючи таку безхребетну, байдужу до долі свого народу поведінку, сам же Танячкевич вносить на засіданні палати послів 12 травня 1897 року законопроект про народності. В ньому передбачалося забезпечення національним меншинам повних та рівних прав, насамперед на трудову діяльність, встановлення національного та соціального миру між народами,що тоді населяли Австро-Угорщину. А як очевидець цинічних, грубих порушень владними структурами механізму виборів 1897 року до парламенту, він звертається з заявою-протестом до намісника графа Пінінського, а той, відповідно – до президента міністрів Кербера. Радник імператора, аби глибше вникнути в суть цієї ганебної справи, прибуває до Золочева й на цю тему веде розмову з Танячкевичем та виборцями із місцевого виборчого округу.

Схвально гуманіст ставився і до чехів, угорців, болгар, які вперто вели довготривалу боротьбу проти національного гноблення, виступали проти “сліпої влади”, ратуючи за їхні соціальні права: “...у світі вижиться (тобто стоїть – Б.С.) питаннє: чи давня тьма, чи вольний духнародній має панувати на землі?”– запитував він українців-галичан у своєму відомому “Письмі до громади”. На таке запитання давав єдину, однозначну, чітку відповідь: кожен народ – великий чи малий – має право від Бога жити вільно й щасливо. Танячкевич високо оцінив депутатську діяльність о.Степана Качали, який самовіддано захищав інтереси русинів в австрійському парламенті. Студентській молоді постійно радив “почоломкнутися до волі”, прокинутися, не спати, не падатиу відчай, а рішучіше ставати на захист життєвих потреб свого люду.

В структурі гуманістичних міркувань народовця ми побачили ще одну важливу органічну її складову – повагу до мови. Вона, за його глибоким переконанням, є для будь-якого народу константою самобутності, самодостатності, душею духовності. Без неї не може бути дійсно самостійної нації, всебічного, вільного розвитку особи та суспільства. Тому до цього дорогоцінного, унікального феномену слід ставитися з найбільшою святістю, постійно оберігаючи його як від зовнішніх, так і “своїх” внутрішніх ворогів – різних манкуртів, перекінчиків.

Визначаючи функціональну роль української мови, Танячкевич вказує на її ще одну не другорядну роль, як засобу захисту прав людини. Вона (мова) зробила українству “свою довічну услугу, вступилась за знехтовані єго права до житя” – неодноразово наголошував він у своїх статтях та публічних виступах.

Асиміляція, дискримінація, насильство над мовою, культурою неминуче принижує свободу нації. Це категоричне судження просвітника випливає у нього з його глибоких пізнань достовірних фактів, що мали місце в Україні у ХVІІІ-ХІХ ст. Передусім, він різко засуджує російське самодержавство за його антигуманне ставлення до українського народу. Воно фактично ліквідувало відомі статті 1654 року: “Знехтувала Россия сі трактати, знівечила автономію України, – та мало того! – підкреслював Танячкевич, – вона закріпостила люд (тобто українців – Б.С.)”. Гальмом поступу їх духовності, зокрема літературного процесу на початку 60-х років XIX ст., були дії відомих Валуєвського та Емського царських указів. Останні мали трагічні наслідки для українського визвольного змагання. Більше того, людиноненависницький царизм не лише економічно, соціально поневолив українство, але зробив проти нього ще й таке велике зло – відлучив від нього його духовну еліту в особі козацької старшини, сотників, полковників, гетьманів.

Після смерті Б.Хмельницького Москва швидко “закріпостила люд (українців – Б.С.), вивівши йому в утіху з ледачих відродків народніх – мов тих ляльок – панів, що відчужила їх народом, їх батьком, що вигодував їх своїми руками...”, – з болем констатував патріот. Але навіть і в тих несприятливих умовах, коли переважна більшість народів Російської імперії не мали свободи слова, друку, “вольного воздуху”, все ж таки серед багатьох українців не “щезла мисль одродження народу українського у своїй рідній культурі”,– з оптимізмом твердив Танячкевич. Ідею відродження нашої нації він називав дієвою, могутньою силою: “Сей гуманний й до живого пробираючий мотив, якого дослухалася в голосі річі української народної, цей висококультурний елемент, якого добачено вживому воруханю духовної природи народної”, – писав Танячкевич.

Він рішуче розвінчував інсинуації багатьох різношерстих “писариків” – російських шовіністів. Ті з усіх сил пнулися, як і нині пнуться, довести, що,нібито, нема такого самостійного, самоідентичного, окремого народу, яку країнський, а отже, відповідно і його мови, культури, як чогось невеличкого, зовсім малозначущого, котре можна “під полу забрати”.

Наснажений національними ідеалами, Танячкевич вів уперту боротьбу зі “своїми” та чужими ретроградами, які не визнавали здатності до економічного, морального поступу селянських мас. У відповідь їм говорив: “Маєм довести появно цілому світові, що ми справді народ великий, знаючий себе, перелічивши свої голови, народ дозрілий говорити за себе”. Наша нація, за його переконанням, це – така європейська спільнота, в котрої, не дивлячись на надто несприятливі умови її буття, всупереч їм ще залишились “жива геніальна душа, живі питоменні думки і жива мова”. Він надіявся, що в Україні неминуче колись буде воля, щасливе життя для усіх народів, що її населятимуть. А “лахи”, тобто всі сучасні біди (злиденність, затурканість, моральна недосконалість) не будуть її вічними ознаками. За рахунок своєї працьовитості українці стануть багатими людьми, зміцнять свою свободу, розвинуть освіту, використовуючи і власну та “високу, гуманну” європейську науки. Для здійснення цих змін, необхідна ненастанна просвітницька, пасторська, виховна праця вітчизняної інтелігенції: “Україна потребує багато робітників (самовідданої інтелігенції – Б.С.), бо її робота (суспільне життя – Б.С.) застоялася, усяке нехай принесе свій камінчик до будови великого гмаху (будинку – Б.С.) народного українського добра и єго ж просвіти”, – наголошував Танячкевич.

Він не погоджувався з М.Драгомановим, що галицька інтелігенція є тупою, недолугою, нездатною до будь-якої корисної для свого народу дії, з якою “нічого не вдієш”. Від імені народовців запевняв галичан: “ми (народовці – Б.С.) й обняли гарячою душею цілий наш простий мужицький народ и єго грядущу дієву роботу – с тих обіймів не вирве нас ніяка сила!” Водночас він попереджав їх не вірити ідеалам, поширюваним в країні соціалістами-утопістами. Як послідовному народовцю, йому не подобались їхні догми: в майбутній державі пануватиме громада з безпосередньою демократією; вона базуватиметься на громадській власності, вільній праці. Саме такий лад, як він наголошував, не призведе до людинолюбства. Тому українцям не варто мріяти, а тим більше – боротися за його перемогу. Насильне нав’язування їм таких порядків, за Танячкевичем, є гріхом. Про них він говорить як про “діло не людське та не наше (тобто українське – Б.С.), не гуманне”. І хто його пропагуватиме, то й буде “плохеньким, мізерним українцем”.

Історія підтвердила передбачення народовця про соціалістичний примарний рай як чергову нездійснену утопію.

Отже, погляди Танячкевича на гуманізм зросли на національному ґрунті під визначальним впливом християнського вчення і прогресивної вітчизняної традиції. Вищою цінністю для нього була людина. Критеріями ж, згідно з якими слід її поціновувати, були любов до ближнього, совість, милосердя. Висловлюючи оптимістичну віру, що Україна не стоятиме на місці, а неминуче рухатиметься до “всезагального людського добра”, він був переконаний: єдиним світським шляхом до нього будуть мирні, цивілізовані методи – економічне, духовне, моральне її вдосконалення, а не збройна боротьба.

Усіма своїми діями гуманіст до кінця життя (помер в 1906 році) був спрямований до утвердження соціальної рівності, справедливості. Його ідеї людинолюбства не втратили свого значення і для буття сучасної України, яка стала на шлях гуманізації суспільних відносин.

 

 

 

comments powered by HyperComments

uCoz