СТАРОСТА Петро Іванович
Народився 11 жовтня 1948 року. Мешкає в містечку Віньківці. Член Конгресу літераторів України, голова районної літературної спілки “Огневежа”.
Друкувався в періодиці, журналах “Склянка Часу”, “Дніпро”, “Українець”, антологіях, альманахах, колективних збірниках.
Автор поетичних збірок “Яблунева заметіль” , “Місячна підкова”, “Сопілка Велеса”, “Малюнки словом”, “Зерна гідності”.
ГОЛОС РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Мов колиска гойдає на хвилях життя
І підхоплює ніжно, неначе дитину,
Неповторна і рідна вкраїнська земля,
В час падінь і загроз, неспокійну годину.
Наче мати боронить від горя й нещасть,
Колотнеч, що блукають між нас повсякденно,
Захищає дітей, як ввірветься напасть,
А в полях громовиці іскряться вогненно.
Вчить любові земля і людській доброті,
Як плекати своє незрадливе кохання,
Берегти українства основи святі
Від заброд з чужини, що приносять страждання.
Кличе лагідним голосом неньки земля
Всіх дітей, що блукають у білому світі.
Жде терпляче заблудлих своїх соколят
Восени, в сніговицю, весною і літом.
Звичне явище у нашому повсякденному житті – заробітчани в Європі і Росії, неоголошена війна на сході України. А ще нещадні злидні, що обсіли більшість українських родин. Три чинники, які розбивають сім’ї, вносять нестерпну тугу за вбитим майбуттям країни, множать тисячі понівечених в боях істинних захисників Вітчизни і змушують окремих працювати на одвічних наших ворогів – московітів. Скільки покалічених душ, скільки зруйнованих доль!!!
СТЕЖИНА ДОЛІ
З очей пропали веселики,
Обличчя вкрив брунатний сум,
Набігли на чоло хмаринки
Від самоти і темних дум.
У неї доля нещаслива,
Мов кручена й вузька стежа,
Бо підтинала нишком крила,
Кремсала серце без ножа.
Але ж була міцна родина:
Коханий, донечка й синок.
Повніла радістю хатина,
Текли роки, немов струмок.
Із часом все взялося димом –
Зів’яв зарані чоловік,
В доньки талан пішов за плином,
В світах рокам згубила лік.
А син – надія і опора,
В Донбасі голову згубив.
Цвіло, здається, щастя вчора,
Тепер у хаті вщерть журби...
В очах втопились веселики,
Краса зів’яла від плачу.
Лиш тліють у душі жаринки
І нищать впень життя свічу.
Я В ДИТИНСТВО ВЕРНУСЬ
Я в дитинство вернусь у привабливий світ:
Там намисто створили сріблясті росинки,
Сніжно-білий, мов привид, над пагорбом глід,
Від крапчастого сонечка вклякла травинка.
Над ставком у поклоні старезна верба,
І прозора вода, як сльоза материнська,
Шепіт ніжний тополі, неначе мольба
Нездорової неньки за долю хлопчиська.
У дитинство вернусь хоч на час, хоч на мить,
І відкрию тихцем чарівну табакерку.
Знов почую вітряк, що з утоми скрипить
Та злякаюсь оси, що штурмує цукерку…
… Повернувся в село, в сивий рідний мій край,
Там в густих споришах бачу сховок ілюзій.
Все одно, в повен голос кричу: “Зустрічай!..”
І луна гомонить на вечірньому прузі…
ДЖЕРЕЛО НАСНАГИ
Книга тихо шелестить листками
І мене впускає в дивовижний світ,
В ньому поряд щире і лукаве,
На межі чатують вогнище і лід.
Смуток синій бродить між рядками,
Сміхом збуджують веселість сторінки.
Глузд бентежний повниться думками:
Невідомий світ надміру гомінкий.
Осягаю суть життя героїв,
Глибину любові, сподівань, страждань.
Впевнено ламаю вісь рутинну строю
У борні омани, правди і вагань.
Зрію в книзі джерело наснаги,
Життєдайне мудрості зерно,
Що знаннями утамує спрагу
І відкриє в мрію осяйне вікно.
…Безпорадний люд в житті без книги,
В темноті густій мандрує, як сліпець.
Відкриває книга лексики масиви,
Словом зігріває тисячі сердець.
Я ЗІЗНАЮСЬ В ЛЮБОВІ
Хлюпну щиро синівську любов цій місцині
І полину у спомини давніх років…
Восени на весь світ закричав у хатині
В схвальнім гомоні вітру і двох ясенів.
Тут тихенько промовив святе слово “мама“
І від скрині старої зробив перший крок.
В мріях смілих летів до небесної брами,
Щоб поближче побачить ясний світлячок.
У завії життєвій утратив найближчих –
Передчасно пішли за межу в небозвід.
Доля склала в душі із надій попелище
І у серці незгойний залишила слід.
Мандрував у бентезі стривоженим світом,
Та стежина знайома звала знов сюди,
До краси, що вирує в селі розмаїто
І лишає навіки нащадкам сліди.
Я зізнаюсь в любові малій батьківщині,
Із куточків душі віднайду їй слова,
Хоч місцина – крупинка в моїй Україні.
З цих крупинок формується міць вікова!
ВОГОНЬ КОХАННЯ
На мріях мчу в блакить небесну,
Вертаюсь думний в сонний гай.
Тут ми стрічали світлі весни
І клекіт журавлиних зграй.
Бурлило полум’я розмаю,
Віщала двом зозуля вік,
І слово трепетне “кохаю”
Я зачарований прорік.
Несли надію світанкову
Серця на віддалі розлук.
Купався гай в піні квітковій,
Луною плив пташиний гук...
Роки втікали в даль безмежну
І берегли любов, як дар.
Стрункі міцні життєві вежі
Стояли в розсипах стожар.
Вертає гай в чіпке минуле:
Вогонь кохання там для двох...
Юнь вітром буйним промайнула
У вирі здиблених епох...