MENU

ВОЙТОВИЧ Павло Йосипович


  Народився 1 січня 1940 року в містечку Віньківці. Понад 37 років працював зубним лікарем Женишковецької дільничної лікарні. Мешкає у Віньківцях.
      Друкувався в армійських та районній газетах, альманахах “Лелеки літа”, “Посвіт Огневежі”, журналі “Українець”, автор книг “Відлітають журавлі”, “ЗРК-62”, повісті “Мертвим, живим та ненародженим”.

 

 

Уривок з повісті “МЕРТВИМ, ЖИВИМ ТА НЕНАРОДЖЕНИМ”

БУЛО ЛІТО, БУЛА ВІЙНА
     
      Коли їхати чи йти з центру Віньковець в бік Зінькова на самім, майже на самім виїзді з села Лінії, ліворуч – невеликий провулок. Якщо пройтись ним метрів двісті, можна побачити одноповерхові, довгі, кам’яні будівлі. Між ними – широкий плац. Певно, читач здогадується, що тут відбувається. А дальше, на краю двоповерхового будинку з підвалом – віконні грати. Піднятись по ступінчатих камінних сходах ви прямо попадаєте в приміщення, де над дверима висить табличка: Віньковецький військовий комісаріат Червоної Армії.
      Всередині довгих кам’яних будівель, схожих на казарми, з обох боків прибудовані дерев’яні нари на чоловік двісті. Між казармами – широкий плац більше гектара. На плацу постійно проводилися заняття по стройовій підготовці з новобранцями. А за селом, біля села Березина – заняття по стрільбі з гвинтівки. Одним словом, сільських хлопців району підготовляли в солдати непереможної Червоної Армії, тому що основним джерелом живої сили для армії були хлопці з села. Це – основний резерв як для морського флоту, так і сухопутних військ. Новобранців із бідняків після проходження курсу призивали до армії, і то не всіх. Певну частину із них – на два місяці по вузькій військовій спеціальності. Йосипа Войтюка призвали на двомісячні курси по вивченні санітарно-пропускної справи, а точніше – транспортування поранених з поля бою. Сказати по правді, це й спасло його від репресій місцевою “трійкою” – солдат все ж таки Червоної Армії.
      Сьогодні біля райвійськкомату в цей теплий червневий, але неблагополучний день 1941 року людно, оголошена загальна мобілізація від 18 років і старше. Десь під деревом збиралась група чоловіків. Вони – прості й худі колгоспники нової влади. Життя геть вихлюпало з них сентиментальність, веселість серця, радість душі. За несправедливість в суспільстві вони готові в горло вчепитись ворогам своїм – енкаведистам. Цей замучений голодом, простий, бідний, як церковна миша, український народ надіявся на краще життя. А до нього, до кращого життя – як до горизонту. Тут, до всього цього, ще й війни їм не хватало. Під старою високою, певно, столітньою панською липою, у райвійськкоматі, хто сидить, а хто стоїть, зібралась велика група статних чоловіків і розмову ведуть на різні теми. Більша частин – похмурі, неговіркі. А дехто, було чути, як лаявся соковитою українською селянською лайкою на адресу Гітлера, та ще й з погрозами: “Закидаємо фашистів шапками й на кожному сучку своїми від черевик обмотками повісимо ногами догори!”. Не так від погроз Гітлеру, як від свіжих матюків, молоді, а багато вже в роках вусаті, статні чоловіки злегка посміювались, хоча на душі було не до сміху, а всередині, здавалось, коти по нервах шкребли.
      – Чому іржеш на всі кутні зуби, Матвію? По радіо сьогодні ранком передали, що кровопролитні бої вже точаться на території Білорусії. З великим трудом Червона Армія стримує шалений натиск противника, – з якоюсь тугою в душі промовив Йосип. – Так що шапками на його території, я так гадаю, вже спізнились, і Йосип крив їх, німців, жирними селянськими матюками, що аж у лісі було чути.
      – Не бачити їм нашої України до того часу, аж поки рак свисне на горі, – впевнено відповів Матвій. – А таке неможливе, о! А якщо, Боже борони... – він на якусь секунду затамував подих і продовжив: – Двом смертям не бувати – одної не минути!
Підійшли лінійські чоловіки: Григорій Усатий, Антон Кенс, Йосим Матус, Микола Мельник, Петро Кенс, Петро Тринадцятко – з важким болем у серці вони прикусили свої порепані губи, хвилювались і тяжко зітхали. Зупинились біля гурту, що недалеко стояв від призивного пункту. Закурили майже всі разом. В декого газетний папір рвався, махорка розсипалась, несамовито тремтіли руки від слова війна.
      – Матвію, дай прикурити, а то сьогодні від напруженого дня всі сірники витратив, – порушив мовчанку сумовитих хлопців Йосип Войтюк.
      – Прикури в Петра, в мене теж вже закінчились.
      Йосип роздмухав від Петрової цигарки свою, довгу, як дишель, й глибоко затягнувся, давлячись димом, а тоді й каже: 
      –  Фашист зараз сильний, Скільки він держав підім’яв під себе, скільки техніки має. На курсах я був перед війною, читав лекцію один політпрацівник про міжнародне становище, і що ви думаєте?., у нього промисловість  чин-чином.
      – Мовчи, Йосипе!! А то ще... підшиють “антисовєтську” агітацію, – застеріг сусід Роман Гула, притуливши великого пальця до губ, покрутивши головою і сказав коротеньке слово: “Цить! В НКВД тут є вуха й очі”.
      – За що купив, за те продав, Романе!
      – Шукати політпрацівника в цій ситуації, коли йде війна ніхто не буде, – провадив далі Роман.
      – Ні, сусіде!.. Я твердо вірю в нашу перемогу і не доведеться німчурі у нас довго панувати, і загине він, без сумніву, на нашій землі, як скажений собака, – відрізав йому Йосип.
      Запасників і призовників тим часом прибавлялось і прибавлялось. Із далеких сіл району сільські ради, згідно наказу Наркому СРСР про загальну мобілізацію, направляли сільських чоловіків до районного військкомату. А там... повзводно, поротно, побатальйонно і...
      – Вирушаємо завтра на південний захід, на Кам’янець-Подільський. А там, як мовиться, нас одягнуть, взують, видадуть зброю згідно військової спеціальності: кому гвинтівку чи автомат, кому кулемет “Максим”, а кому і “ПТР”, – із хвилюванням розповідав-наказував воєнком. –  Місцевим резервістам дозволяю переночувати і попрощатися з рідними.
      – Людвиківські, кутянські, лінійські, березівські, татаринецькі, майдановські резервісти – всі по домівках. Останнім, із далеких сіл, ночувати в казармі при райвійськкоматі.
      Серце в Йосипа краялось навпіл, коли він ступив на своє подвір’я. А тут ще й хлопчики, побачивши тата, кинулись з розпростертими руками, немов минув тиждень, як його не бачили. Тут і жінка на веселий галас дітвори вийшла сумна з хати: “Ну, що там?”. “Завтра!” – ледве поворушив губами Йосип, майже, беззвучно й безвиразно.
      Тетяна говорила щось з клекотом у горлі і з гіркотою. По її худих щоках скотилися дві сльози, як горошини. Вона не належала до тих жінок, щоб плакати вголос або заводити при людях. Якщо в її сім’ї траплялось якесь горе чи приходила біда, жінка переживала-переносила в собі скрито, щоб, Боже борони, навіть ніхто не бачив і не чув, як вона втирає сльози. При цьому тільки можна побачити, як очі стають червоні й набряклі. А тут не стрималась: чоловіка відправляє на війну.
      “Мільйони селян перед війною, нарешті, бодай на день-два дихнули вільніше, розправляли плечі після голодомору, а тут... на тобі... війна! – міркувала в горі ця проста колгоспниця, мати двох синочків, опікун двох рідних малолітніх сестричок (Насті і Ліди) і старої матері. – А тепер обдурені владою і безсилі перед фашистами, мусять терпіти його, німця – наругу над нами, над всім українським народом».
      Йосип з Тетяною присіли біля хати, на призьбі. Смеркалось. Зорі на червневому небі 1941 року, аж наче червоні, мовби заплакані, здавалось, що це очі Тетяни. В цей сумний і важкий на душі вечір не було ні вітру, ні рипу, ні скреготу возів, повертаючих з поля. Тільки десь там, у сусіда, через дорогу, за клунею – чути довге й жалібне волання собаки. Вони, вартові господарства, дуже і дуже чутливі до появи страшних природних явищ чи якоїсь біди, їхнє волання – немов плач за живими й мертвими душами. Такі завивання сторожів подвір’я потрясало Йосипову душу, навіювали різні сумні думки. Він розумів: попереду – нові випробування його долі аж до сумнозвісного (нікому не відомого, крім Богу) дня...
      А собачий лемент розносився і розносився. Спочатку в одному кінці села, потім – в іншому. Здавалося, що їхні протяжні голоси доносились аж в потойбічний світ, повідомляючи, що на білому світі насувається нікому не відома, до цього часу, світова гроза. Ця сумна собача пісня повторювалась різними голосами – від тенора, альта до басистого... А зорі від собачої пісні, немов мертві душі, осипались і осипались і все десь там... на заході. І Йосипу з Тетяною здавалось, що там йшло переселення по волі Божій живих душ із цього світу в потойбічний... їм причувалося море дитячих зойків, материнських ридань, безнадійне звернення сивочолих дідусів і бабусь до Бога. А він, Господь, не чув їх.
      Запівніч. Йосип з молодою дружиною сиділи на призьбі хати, як на похороні. Діти давно заснули на руках батьків, обігріті їхнім теплом.
      – Йдемо до хати. Нічого доброго ми тут не висидимо, – зітхнула жінка.
      – Правду кажеш...
      На ліжку Йосип лежав горілиць, заклавши руки за голову. Очі закриті, але він не спав – тривожну думу думав. Сон взяв своє – під ранок задрімав.
      Він лежав у забутті, коли почув дотик руки до чола і тихенький звук: “Вставай! Пора!”– сумно промовила жінка, що майже цілу ніч не заснула ані на волосину. Вона заплаканими очима дивилась на нього.
      Насунулась довга гнітюча пауза. На секунду наступило провалля в Йосиповій пам’яті. “Що, пора на роботу?”
      – Ні!.. У військкомат!..
      – Ой! Забув спросоння! А це як так?..
      На скрині лежала торбина з грубого селянського полотна, пошита з ногавиці штанів.
      – Там, в торбині, деяке на дорогу шмаття і харчі. В дорозі пригодяться, – в задумі сказала вона, Тетяна. – Що ж туди ще покласти? Кажи, не мовчи... Ой, лишенько! Була б забула... На дні торбини образок Господа Бога. Видадуть військову книжечку – сховай туди, щоб у тебе ніхто не потягнув. Зберігай його, де б ти не був.
      – Залиши дітям кусок хлібини. Нас там нагодують, одягнуть, взують і за плечі кусок заліза закинуть... не хвилюйся, – жартома, щоб підняти настрій жінці, проказав Йосип, хоч на душі був такий сум, що, здавалось, пси його їли – не показував, старався не показувати...
      Діти ще спали. Він ласкаво, по – батьківському поцілував їх і на прощання сказав: “Хай береже Бог вас!” Потім Тетяна з Йосипом відвідали матір, що жила через сіни з двома дочками – Настею і Лідою. “Мамо, подивитесь за дітьми, я проведу Йосипа до воєнкомату. Скоро прибіжу.” Теща перехрестила зятя. Дівчатка припали до грудей. Всі розплакались.
      –  Не хвилюйтесь, мої рідні! Скоро повернусь!.. Розіб’ємо німчуру вщент і за місяць-два будемо вдома.
      Біля райвійськкомату людно: жінки прощаються із своїми чоловіками, дівчата – з хлопцями призовного віку, поряд рідні, близькі – всі заплакані, адже проводять резервістів і призовників не куди-небудь, а на війну.
      Командири резервістів і призовників подали команду: шикуйсь. Мелодія військового маршу духового оркестру РБК розлетілась-рознеслась по всій окрузі найближчих сіл. Колона в декілька сотень молодих, в розквіті сил, міцного здоров’я віньківчан направилась в невідомість – на невідому війну. Колона вирушила в напрямку Нової Ушиці – Миньківці – Дунаївці – Кім’янець- Подільський. Забігаючи наперед, хочу з великою скорботою сказати, що багато із них, по волі Божій, не повернуться до своїх рідних, близьких, друзів, односельчан. А поки що вони йдуть назустріч смерті, назустріч важким випробуванням.

 

comments powered by HyperComments

uCoz