ЯЦИШИН Микола Серафимович
Народився 14 березня 1943 року в селі Осламів. Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут. За фахом вчитель історії.
Опублікував сотні статей і репортажів, кореспонденцій та інформацій в районній, обласній та республіканській періодиці, друкувався в альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”, “Огневежа-3”. Автор історико-краєзнавчих нарисів про Віньківці і древній Зіньків, книг “Перлина Поділля – Осламів”, ”Наше село – Дашківці”, “Природа Віньковеччини”, “Життєвими стежками”, двох книг про знаних людей нашого краю “Гордість Віньковеччини”.
Член Спілки журналістів України, член літературної спілки “Огневежа”.
ДІДИ МОЄЇ ВУЛИЦІ
…І гідно сивину на голові носити,
І зморшки не лічить, і дякувать за те,
Що маєш старість – час на те, щоб зрозуміти
Нащо в світі жив і що у нім святе.
Світлана Макаревська
Так уже склалось у моєму житті, що я не знав жодного свого діда. Батьків тато, Андрій Яцишин, віддав життя за “царя и отечество”: важко поранений під час “брусиловського прориву” помер від ран у московському шпиталі. Мабуть і могили його нема. Та своєю смертю врятував сім’ю від висилки у Сибір, коли її “розкуркулювали” в 1932 році за відмову вступати до колгоспу. “Зглянулись” більшовики на солдатську вдову і четверо дітей, вигнавши їх з хати і забравши до спілки 10 десятин землі, всі будівлі, воли і коні, свиней і, навіть, курей. Тож микалась сім’я по чужих кутках, зате не в Сибірі...
Тато мами, Михайло Веретко, був із селян-бідняків. Маючи сім’ю із шести ротів, трудився до сьомого поту на двох десятинах землі, які не могли їх прогодувати. Тому й одним з перших записався до спілки, був серед організаторів і першим завгоспом у сільгоспартілі «Нове життя». Та не дочекався отого “нового”, від важкої праці скалічів, два роки був прикутий до ліжка і в 1940 році помер.
Так що не мав я своїх дідів, не сидів у них на колінах, не смикав за вуса, не відчув дідівської ласки. Мабуть, саме тому я змалечку з неприхованою цікавістю спостерігав за дідами, які жили на нашій вулиці, прислухався до їх слів, заздрив, коли вони пестили своїх онуків, ладен був відгукнутись і виконати будь-яке їх прохання. А було, скажу я вам, кого послухати, за ким спостерігати...
В невеличкій хатині, на краю вулиці і села жив дід Микола. Правда, його так ніхто не називав: усі казали дід Люлька, бо він ніколи не випускав люльку з рота, пихкаючи їдким тютюновим димом. Був дід Микола з отих галичан, які, повіривши у “світле майбутнє”, повернулись гуртом до нашого села з Америки й організували на базі панових садів радгосп “Осламово”. З виду непоказний, дід мав чималу силу: з далекого лісу ніс на плечах товстого граба, щоб було чим протопити піч. Коли, бувало, його ловили на цьому, він хитав головою, ще дужче пихкав люлькою і спокійно говорив:
– О, воно ж уже впало, шлях би його втрапив. Я ж його не посаджу назад.
Не дожив дід Люлька до світлого майбутнього, помер на Україні, згадуючи Америку.
Поруч з дідом Люлькою жив його тезка Микола Халик. Своїх дітей у нього не було, то він прихильно ставився до всіх хлопчиків і дівчаток з нашої вулиці. Бувало, всадовить нас з десяток на воза і прокатає аж до колгоспної конюшні. А коли на його межі дозрівали черешні і вишні-шпанки, скликав нас, підсаджував на дерева і попереджав, щоб, бува, хтось не звалився на землю. Ніхто краще від Миколи Халика не міг виорати города чи посіяти вручну жито, тож його запрошували всі, поважали. А могоричі за чоловіка споживала його жінка, бездітна баба Марка. Вип’є десь у компанії, йде додому і кричить на все село. То дід Микола нерідко й батогом її пригощав...
Аось діда Михайла Долотюка ми остерігались: був він бунтар, любив випити, перший виступав у суперечках і бійках. Іде не раз вулицею і співає:
Ой ты, конь вороной,
Ты не стой надо мной,
Над моей кудрявой головой…
Тримаючись поодаль, ми все ж таки йшли за дідом аж до його двору. Коли він, грюкнувши хвірткою, входив на подвір’я, собака втікала в город, кицька – по драбині – на горище. А він, піднісши вказівного пальця вгору, мовив:
– О, так треба, щоб і жінка...
І вона, баба Марія, рідко коли в такі дні ночувала вдома.
Дід Михайло працював колгоспним лісником. Тож, казали, коли вже зловив у лісі якусь жінку, яка прийшла назбирати хмизу, то вже так не відпускав. А солдатські вдо-ви й не ображались на нього, ще й дякували.
В дитинстві мама, повертаючись з базару, як найбільший делікатес купувала нам з сестрою маленькі дешеві булочки. Я свою не їв одразу, а ніс на вулицю, щоб похвалитись своїм одноліткам.
Зустрівши мене, дід Михайло вдавано зойкнув:
– Ой, де це ти так руку зашкалив?
І коли я розглядав свою руку, булочка опинялась в дідових руках. Бачивши, що я готовий розплакатись, дід, сміючись, повертав мені булочку і говорив:
– Їж на здоров’я.
Полюбляючи чарку, дід Михайло ніколи не пив, як кажуть, “на халяву”, завжди у гості приходив зі своїм самогоном. Пригадую, як у 1965 році я вперше приїхав додому у відпустку. Не встиг ще зняти шинелю, як відкрились хатні двері і показалась рука, в якій був бутель горілки пляшок на шість.
– Можна? – крикнув дід Михайло і переступив поріг.
Поклавши бутель на стіл, звернувся до мами:
– Давай закуску, будемо воїна зустрічати.
Був випадок, коли я з дідової криниці набирав воду. Вулицею йшли дівчата – десятикласниці, гарні, в міні спідничках. А дід Михайло аж прикипів до воріт, вдивляючись на юнок.
– Діду, а це що таке? – не втримався я, сміючись.
– Слиш – понімаєш, Коля, старий то старий, а очі ті самі.
Які там ті самі! І очі вже були не ті, і рука в діда тіпалась, і ноги не тримали, а він ще зберіг молодечий запал...
Цікавим був мій сусід – дід Прокіп. Він був колгоспним пасічником, і завжди запрошував мене крутити медогонку, коли відкачував мед. Поруч була польова кринич-ка з джерельною водою. То дід казав мені:
– Пий мед і запивай водою. Но небагацько, бо на пупець вийде.
Я насолоджувався янтарним тягучим медом і крадькома поглядав чи ще не “вийшов на пупець”. А по закінченні роботи дід давав ще банку меду додому.
А ще дід Прокіп був досвідченим садівником. Вирощував саджанці плодових дерев, не відмовлявся ніколи й прищепити новий сорт на дичці. Прищеплені ним яблуні, груші, сливи і черешні і досі плодоносять.
Якось один з наших сусідів першим на вулиці купив телевізора. Вечорами ближні сусіди сходились подивитись на те диво. Одного вечора йшла циркова вистава. Показували, як у велику металеву клітку заходила молода і дуже гарна дівчина. Клітку закривали, вкривали попоною, а коли через пару хвилин відкривали, то в клітці замість дівчини був тигр.
Усі дивувались, а дід Прокіп аж захлинався від сміху, голосно аплодуючи.
– Що таке, діду Процю?
– Ну як же? Хоч раз правду показали. Я, коли женився, то моя Марія була така гарна, як та дівка, а тепер – отака тігра.
А та “тігра” змушена була терпіти дідові походеньки в гречку мало не до смерті...
У сусідстві з дідом Прокопом жив дід Іван. Був він знаним механізатором, навіть бригадиром тракторної бригади. Та заглядав частенько у чарку. Бувало, прийде напід-питку додому і тягне з печі бабу Югину танцювати. Коли та відмовляється – б’є. А ще за те, що зарплату його встигла перехопити.
Якось у такий момент прийшов до хати “кацап”, що торгував іконами. Недовго думаючи, дід Іван ухватив його за груди і став вимагати:
– Намалюй мого тата.
– Но я же не видел твоего отца, – виривався продавець ікон.
– А Бога ти “видел”, що малюєш його?
Довгими зимовими вечорами дід Іван шив на замовлення добротні чоботи, підшивав валянки, ремонтував старе взуття. То на могорич йому завжди хватало...
А дід Михайло Трембачевський будував сельчанам печі, грубки, ліжанки. І теж був собі, як кажуть, на умі. Коли хазяїн брався йому дуже допомагати, щоб скоріше закінчити роботу, він остуджував його:
– Ти не спіши, до вечора ще далеко.
Коли ж хазяїн зазівається, Михайло тут як тут:
– А давай глини – муляр гине.
А хлопчаків посилав за цвяхами:
– Принеси кілька гвіздків. Та не забудь в кишеню масла влити.
– Як масла в кишеню? Для чого?
– А щоб не заіржавіли.
Коли господар траплявся дуже скупий, дід Михайло влаштовував йому якусь каверзу. Закінчить будувати грубку, впреться плечем і розхитує її.
– Скоро плати гроші, бо розвалю.
Отримавши платню, йшов спокійно додому, наказавши господарю завтра зранку затопити, щоб грубка сохла.
Та незабаром, господар грубки прибігав до майстра.
– Михаську, виручайте, весь дим йде на хату, – благав він.
– А ти що робиш?
– Тож палю.
– Не пали – не буде диміти.
– То нащо мені така груба? Тож зробіть щось.
– Доплатиш ще, то зроблю.
Куди ж було діватись – платить. А Михайло йшов до нього, непомітно з димоходу забирав велике пір’я, прив’язане на нитці, що крутилось і не пропускало диму, і спокійно йшов додому...
Був у мене ще сусід дід Петро – садівник від Бога. Спеціальної освіти не мав, але ще в 30-ті роки працював під керівництвом професора Знаменського у лабораторії від Уманського інституту, що створена була в Осламові. Тож міг втерти носа, як кажуть, і дипломованому садівнику. Ми з ним більше 40 слив сорту Аннашпет прищепили на дичках, і черешні щепили, і яблуні, і троянди окулірували. Навчив він мене і крону плодового дерева правильно формувати та іншим садівничим премудростям.
Та й дід Петро ніколи не відмовлявся од чарки. Якось йшов п’яненький, а на лужку паслась коза на довгій мотузці. Перечепившись за неї, дід упав та й вирішив відпочити. А перелякана тварина смикала лежачого раз-у-раз. Думаючи, що то жінка турбує його, дід Петро погрожував: “Дунька, відчепись, бо вб’ю”.
Кажуть, що він таки вбив її по п’янці, але міліція, щоб мати справні показники, справу зам’яла...
Варто ще згадати про діда Івана Гаврилюка, як його називали, Калинку, бо батько його був Каленик. З виду дід був дуже схожим на “всесоюзного старосту” Михайла Калініна: такий же сивий чуб, борідка “клинишком”, окуляри. А вдачу мав веселу: як ушкварить на цимбалах, то ноги самі просились до танцю. Навіть на київській сцені дід виступав.
А ще були в нього швейцарський годинник, барометр і машинка ручна для стрижки. То й сходились вечорами мужики до Калинки хто з пляшкою, а хто й так, щоб підстригтись, дізнатись про погоду на завтра чи просто ознайомитись зі свіжими новинами, які завше знала його жінка – баба Варвара. В хаті у них горіло дві гасові лампи.
– Діду, а чого у вас аж дві лампи горить? – цікавились гості.
Ховаючи посмішку у бороду і хитро примруживши очі, дід відповідав:
– Бо третьої нема.
Йдучи до школи чи пізніше на роботу чи до клубу, я завжди вітався з Калинкою:
– Добридень, діду Іване!
Піднявши рукою окуляри над переніссям, дід вдивлявся у мене і відповідав:
– А, добре вдень, добре вдень. А вночі гарному хлопцю ще краще...
Дід Корній завжди справлявся про погоду на завтра у мене:
– А що, парень, завтра буде дощ?
– Не знаю, діду.
– А таки буде, бо ноги дуже крутить.
Дід раніше охороняв колгоспні ставки, то всім розповідав, як його риба знає, припливає до берега на його поклик...
Усіх згаданих мною дідів уже давно нема в живих. Я й сам уже дід зі стажем. Але й досі я з добром пам’ятаю про них, згадую, знаю їх справи, думаю, що випало на їх долю – голодомори, війни, злигодні, а вони, як справжні українці, витримали все, пережили і зберегли людяність, щирість, прихильність до людей.