ПЛОЩАДНА Людмила Юхимівна
Народилася 12 листопада 1954 року в селі Подолянському. За фахом вчитель початкових класів. Працювала вчителем християнської етики та бібліотекарем в Подолянській загальноосвітній школі.
Її публікації друкувалися в районній газеті, альманаху “Огневежа-3” та на сайті журналу “Склянка Часу”.
Секретар літспілки “Огневежа”.
ЖИТТЄВА ПРАВДА, НАЧЕ СПОВІДЬ
Боже мій милий! Як швидко летять роки… Немов недавно була дівчам, а нині рукою можна дотягнутися до мого дев’ятого десятка літ.
Часто чую від молодих людей нарікання на нинішнє життя. Дійсно, важкий час: знущаються над народом. А ще проклята війна тривожить серця і уми людей. Але онуки і правнуки мало знають про ті жахіття, які пережило наше покоління. Багато горя, біди і страху випало й на мою вередливу долю. Господи! Невже це було зі мною?..
Народилася 1928 року в Адамівці у бідній родині гончарів, де вже було четверо дітей. Згодом зрозуміла, що моїй появі на світ божий не були раді ні батьки, ні сестрички з братом. В ці роки селяни виживали, тяжко працюючи в своїх хазяйствах. Трудилися дорослі і діти, а лишній рот тільки обтяжував сім’ю.
З розповідей батьків і сусідів узнала про збиткування над селянами, коли я була малим дитям і ще нічого не розуміла. Міцних хазяїв оголошували куркулями, забирали в них житло, худобу і реманент, виганяли з хат, виселяли за межі України. Особливо постраждало багато господарів під час колективізації. Страшне слово усуспільнення зачепило майже всі двори адамівчан. Силоміць зганяли до колгоспної купи і хазяїв, і нероб, а тих хто не корився волі влади, об’являли глитаями, а тоді обдирали цю родину до нитки.
З утворенням колгоспу мої батьки з дітьми весною, літом і восени гнули спину на колгоспних полях і фермах, а взимку робили горшки, аби виручити для прожиття якусь копійку.
Як я вижила в роки голодомору, тільки Господь і Матір Божа знають. Мабуть, кволе дитя спасли колгоспні ясла, в яких мені не дали вмерти від голоду. В п’ять років у моїй дитячій пам’яті закарбувалися такі наїдки, як лобода, кропива, млинці з перемерзлої картоплі і вся їстівна зелень. Певно небесні сили оберегли мене від дизентерії, бо багато дітей померло від отруєння зелениною.
Добре запам’ятала своє навчання у школі. Семирічна дівчинка без належного одягу і взуття старалася гарно вчитися, осягнути науку учителів. До морозів у школу ходила босою, а коли випадав сніг – сиділа на печі. А якщо везло – взувалася в чоботи старших сестричок. Мені подобалося вчитися, я тягнулася до знань, тому стала відмінницею. Як нагороду за гарні знання, директор школи вручив мені новенькі черевики. Моїй радості не було меж, хоча вони не спасали мене від заметів і сильних морозів.
До нині чую зойки і плач дорослих і дітей “ворогів народу”. Страх полонив Адамівку, коли у 1937–1938 роках почалося полювання на контрреволюціонерів. В ці роки було знищено багато невинних людей. Особливо жорстоко пройшлася коса терору по людях сусіднього Зінькова. З цього села було розстріляно багато католиків.
Велика Вітчизняна війна застала мене у тринадцятирічному віці. Війна – завжди страхіття, бо вона приносить багато горя людям. Зачепила війна своїм чорним крилом і нашу родину.
У перші дні війни брата Івана мобілізували на фронт. Як сьогодні пам’ятаю: зупинився він біля криниці, скрушно зітхнув і промовив: “На прощання нап’юся води зі своєї криниці”… Напився, попрощався і пішов… у вічність. Він був снайпером і загинув від кулі ворожого снайпера. Про це родині пізніше повідомили його бойові побратими. Поховали солдата з Адамівки у братській могилі. У мене постійно щемить серце і боляче за те, що я ніколи не була на його могилі. А він, знаючи про мої успіхи у навчанні, дуже хотів, щоб я вчилася і далі.
Але яке навчання, коли іде війна і ворог плюндрує твій рідний край! Знахабнілі фашисти і їх прислужники стріляли в людей, наче у звірину при найменшій непокорі. А який глум був над єврейськими сім’ями Зінькова! Їх грабували і вбивали. У серпні 1942 року з кущів адамівського пагорба я плачучи дивилася на безкінечну вервечку приречених зіньківських євреїв, оточених німцями і поліцаями. Їх гнали в бік Солобковець. В колоні у переважній більшості були жінки з дітьми і люди похилого віку. Окремих з них я зустрічала в Зінькові на базарі. Пізніше на цьому базарі гомоніли, що євреїв замурували в штольнях під Дунаївцями, де вони всі загинули в страшних муках.
В 1942–1943 роках поліцаї ловили молодь для відправлення в Німеччину. Юнаки, дівчата і дорослі люди ховалися хто де міг. Ось тоді фашистські лакузи схопили наших тата і маму. Тато кульгав на ногу, а мама від горя за ніч посивіла, тож їх, потримавши на збірному пункті у Ярмолинцях, відпустили.
Після звільнення району від фашистів, пішла працювати на Зіньківський пивзавод. У свої шістнадцять літ трудилася на рівні з дорослими. Весь день у резинових чоботях мила чани, носила воду і мішки з ячменем вагою по сорок кілограмів.
Щастя і радість обминули мене, відцуралися вони й від нашої родини. Старшу сестру Ганну батьки заставили вийти заміж за нелюба, старшого від неї. Не було сестричці добра від чоловіка, бо він її не любив і не жалів. Молода мама була змушена працювати на городі з маленькою дитинкою. Дуже гарненька білявка застудилася. Голубенькими очима дівчинка прохально дивилася на дорослих і хлипала, але ніхто їй нічим не міг допомогти. Справжнє ангелятко померло. Того дня я вперше відчула як болить серце.
Красуня сестра Марійка була роботящою. Заміж вийшла за коханого парубка. Подружжя було щасливим. Та недовго тривало їх щастя. Чоловіка забрали на фронт, а сестра важко захворіла. Постійна робота з холодним глеєм призвела до туберкульозу. Сильні болі не залишали молоду жінку ні на хвилину. Руки і ноги крутило, в кістках штрикали тисячі пекучих голок. Вона кричала так, що було чути далеко в селі. А ліків тоді не було зовсім. Змучена нестерпним болем хвора кричала: “Боже! Де вже та смерть?” Марійка до останнього подиху була при свідомості. Перед кончиною покликала усіх хатніх, щоб попрощатися: “Вже по мене прийшла смерть. Прощайте, мамо! Прощайте, тату”. І так з усіма присутніми. Я запитала сестру: “Синочка розбудити?” “Не треба турбувати дитину…”. І замовкла назавжди. Їй було тільки двадцять два роки, а сиротині-синочку – два.
Третя сестра Надя теж немала талану. Через її нещастя зазнали лиха батьки. А для мене її життєва біда стали травмою на усе життя. Я зневірилася в добрих намірах чоловіків. Відмовилася від хлопця, який кохав мене, бо відчула нотки нещирості в його словах.
Коли мені виповнилося двадцять один рік, батьки знайшли для мене жениха на Тополівці і фактично силоміць віддали заміж за нього. Боялися, щоб не залишилася старою дівою. Чоловік мене не любив, а більш за все обожнював оковиту. Радості від сімейного життя я не мала, були лишень подружні обов’язки.
В своєму житті пережила ще один голод 1946–1947 років. Цей голод також забрав багато життів адамівчан. Людей, що хотіли вберегтися від голоду, за пучечок колосків колгоспні охоронники били до смерті, стріляли в них. В 1947 році в лісах гарно зародили гриби. Весь люд кинувся їх збирати, щоб спастися від голоду. Багато з них отруїлися грибами і померли. Сестра Надя, наваривши грибів, годувала ними трирічну дитину. Дівчинка не могла їх їсти і лише просила маму: “Хлібця… Ні губи”. Бог дарував свою милість Ніні на життя, хоча вона була за крок від зустрічі з костухою.
Після заміжжя я працювала в адамівському колгоспі у ланці. У важкі повоєнні роки селяни трудилися майже задарма, але з надією на кращі часи. 1951 року ми з чоловіком оселилися в Людвиківці на хуторі у старенькій однокімнатній хаті. Це житло можна описати такими словами: темнота, тіснота і біднота. Таке життя заставило нас думати про нове житло. Матеріали для будівництва носили з лісу на плечах і заробляли копійки в колгоспі. Спочатку я трудилася в ланці, а потім свинаркою на фермі, яка знаходилася далеко за селом. Важка робота в сирості “подарувала” мені радикуліт, тому мене перевели на “легшу” роботу – телятницею на ферму. Кажучи правду, в ці роки на білому світі мене тримали мої діти і праця. Важка була робота, але така потрібна зневіреній людині.
В житті бувають чудеса. Дякуючи Богу, чудо трапилося й зі мною. Одного разу мені запропонували стати завідуючою колгоспними дитячими яслами. Я погодилася. Спілкуючись з дітьми і беручи участь у їхньому вихованні, я зовсім по іншому стала дивитися на наш складний світ. Більше п’ятнадцяти років я віддавала частинку свого серця і теплоту душі для селянських дітей.
Життя продовжувалося. З болем сприйняла розвал колгоспу і негаразди, які впали на плечі моїх дітей, онуків і правнуків. Дуже хочу, щоб вони були щасливими. Їхня безпорадність в умовах нинішнього життя ранить моє серце. Його щем заставляє плакати стареньку жінку, що пережила не одну трагедію у своєму житті. А ще потерпаю за Україну, біля дверей якої тупцює смерть і забирає життя наших дітей…
Розповіла всю правду свого життя і немов висповідалася. Прости, Господи, за мої гріхи… Спаси і помилуй моїх дітей, онуків, правнуків і народ України.