ВОЙТОВИЧ Павло Йосипович
Народився 1 січня 1940 року в містечку Віньківці. Понад 37 років працював зубним лікарем Женишковецької дільничної лікарні. Мешкає у Віньківцях.
Друкувався в армійських та районній газетах, альманахах “Лелеки літа”, “Посвіт Огневежі”, “Огневежа-3”, журналі “Українець”, автор книг “Відлітають журавлі”, “ЗРК-62”, повістей “Мертвим, живим та ненародженим”, “На все воля Божа”.
Член районної літспілки “Огневежа”.
МИСЛИВСТВО – СПРАВА ТОНКА
Перше квітня. День сміху ще далеко, а мисливський сезон вже розпочався. “Що робити” – думаєте ви. А тут‚ як говорять мисливці: “На ловця і звір біжить!” В центрі містечка зустріли свого старого знайомого.
– Читав я твої мисливські бувальщини‚ гуморески‚ усмішки‚ пригоди на лоні природи‚ – каже він.
– Як читав‚ то добре. Я дуже радий‚ що мене‚ літню людину, ще хтось пам’ятає і читає‚ – відповідаєте ви йому.
– Хочу і я розказати тобі одну бувальщину. Може візьмеш на олівець?
– Якщо дотепна‚ то чому б і ні.
– Був у нашому селі один мисливець‚ – став розповідати ваш знайомий товариш. – Правда‚ до завзятих мисливців він не належав‚ не гасав по полях і лісах кожний вихідний‚ мав багато пропущених сезонних днів‚ проте любив ходити в зимовий період на засідку. Мріяв він‚ правду сказати‚ і про вепра – ночами не міг заснути‚ перекидався з боку на бік‚ що аж простирадло в гармошку скручувалось‚ мучився‚ але не каявся. І кінець-кінцем з’явилась у нього в голові одна золота думка. Мисливського собаки він не мав‚ бо при тихому полюванні (в нічній засідці) і не потрібно. А от у хазяйстві був у нього‚ так би мовити‚ справжній вовкодав: ростом з теля і їв з піввідра‚ до того всього – три рази на день. Зате був відданий своєму хазяїну і міг його знайти навіть на краю світу.
– Рідкісної породи собака‚ – захоплюєтесь ви.
– Так-так! – підтверджує знайомий товариш і продовжує свою розповідь: – Того року була зима люта-прелюта. Пішов мисливець на кукурудзяне поле‚ недалеко від села‚ так би мовити‚ в розвідку. День‚ на радість‚ був теплий‚ сніг м’який‚ хоч снігову баба качай. Роздолля‚ свіже повітря‚ вдалині ростуть сосни‚ дуби. Справа – молодий сад шумить‚ зліва – кукурудзяне поле‚ вкрите білосніжною ковдрою. Місцями зустрічаються хитромудрі плетені сліди зайця‚ правда рідко – зрите кабанами поле – кукурудзу шукали.
Мисливець одразу взявся за роботу. Накачав липкого снігу‚ зробив щось подібне до дзоту-засідки в бік саду і кукурудзяного поля. В сніговому дзоті вишпортав амбразуру для своєї одноствольної восьмикалібрової пукалки – б’є без промаху. Снігове “приміщення” залишив на декілька днів і ночей для ознайомлення і звикання диких звірів з ним.
На засідку вийшов присмерком‚ до темряви‚ щоб розгледіти, що і де робиться навкруги. Одягнув‚ як годиться‚ кожуха з високим коміром‚ штани ватні‚ биті валянки і само-собою зрозуміло... взяв перваку на кілька добрячих ковтків‚ адже ціла зимова ніч попереду.
Ніч світла‚ прозора‚ бадьора. Над сніговим дзотом зорі ясні миготять‚ місяць кудись пливе‚ під ловцем встелена духмяна житня солома в переміш із різнотрав’ям. Шукач при-год закутався в кожуха‚ тільки битими валянками ледь-ледь ворушити. Запищала миша, що встигла прижитись у польовому “приміщенні”. А навкруги тихо-тихо... Аж ось десь із села Майдан-Віньковецький донеслось:
– Світи‚ світи місяченьку‚ та на той пе-ре-ла-а-а-з...
Пісня, що зринула зненацька‚ так і розвіялась раптово селом. “Не добрали”‚ – засміявся чоловік одним боком уст.
Він дістав із спідньої кишені перваку. Хлебнув… За хвильку відчув: на серці тепло-тепло‚ а стравоходом потекла зігрівальна рідина. На душі стало легко-легко. Вже можна і собі губами без звуку помахати‚ але через сніжну амбразуру контролює свою ділянку‚ щоб‚ не дай Боже‚ звіра не проморгати.
Знову чує, на цей раз десь на Татаринці (Тополівка):
– Ви-пря-га-а-йте‚ хло-о-пці‚ коні‚ та й лягайте-е са-а-мі спа-а-ть‚ а я піду-у в сад...
Вії мисливця – кліп‚ кліп... Відчув‚ що вони стулюються‚ немов сон хоче звалити його. Дістав знову перваку. Повеселішало, потеплішало. А вітер посилюється над схованкою.
Аж раптом до нього став наближатись великий звір‚ не звір‚ а якесь чудовисько з дивакуватими манерами, то підбіжить на повний ріст, то запорається в снігу. Затамувавши подих він взяв чудовисько на мушку одноствольної пукалки. Зачекав вдалого моменту для пострілу. Пора!
Бойова подруга так гахнула димним порохом‚ що сніговий дзот вщерть наповнився їдким чадом. Зачекав знову. Секунди тягнуться‚ як хвилини‚ хвилина – як година. І тут щось зверху плюхнулось на нього – вагою пудів зо п’ять. Він тільки відчув‚ як тілом, з голови до ніг, мурашки чередою побігли‚ волосся на голові дибки стало, і щось тепленьке гулькнуло у матню ватних штанів. А звір лежить на спині чоловіка і він чує його страшне сопіння...
“Вепр? Не вепр! Вовк? Може бути!” – швидше блискавки шугають думки в мізках. Він притиснувся до духмяної соломи‚ що лежить на замерзлій землі і не рухається. Адже вовки не загризуть‚ коли жертва прикинулась мертвою. Та де там!? Чує, що звір гарчить і рветься‚ щоб схопити звіролова за горло. Смертельно наляканий чоловік притиснув комір кожуха до потилиці – воно починає кігтями рвати. “Боже ти мій милий‚ всі небесні святі‚ збережіть мою грішну душу! Доки буду жити на полювання не піду. Пропади воно пропадом!” – кається він в своїх думках. А воно рветься чимдуж до горла і скавулить, як пес.
– Не може бути?! Шарик‚ це ти?! А щоб ти здох, що так мене налякав! – заспокійливо і зраділо‚ але розгублено‚ переборюючи збентеження‚ піднявся бідолаха з розчахнутим кожухом в сніговому дзоті. Вийшов на світ Божий і став наближатися до того місця, куди стріляв‚ де звірина лежить вбита. Прийшовши до тями, мізкував собі:
– Якщо вепр – то весняний підсвинок‚ а як заєць – ніхто із мисливців на всьому білому світі такого великого не вполював...
Підходить ближче‚ ще ближче‚ зовсім близько... Присів на почіпки. Очі розширюються‚ здається‚ на чоло хочуть вилізти. Приглядається: на кукурудзяному стеблі висить добрячий шматок чорного кулька. Вітер повіє – кульок то підіймається‚ то падає. Вилаявся на все поле і з Шариком пішов додому. Ні! Брешу! Все-таки з чимось та пішов...
Дружині другий солодкий сон закінчувався. Почула в сінях шелест‚ гуркіт – прокинулась‚ потягнулась.
– Прийшов на кінець ночі мій милий! Краще б зовсім не приходив! – з присіканням і занепокоєнням вимовила кохана.
Грюкнув хатніми дверима з такою силою‚ що аж протягом дихнуло‚ фіранки на вікнах ворухнулись.
– Ти навіщо Шарика спустила з прив’язі? – громом і блискавкою накинувся на свою ненаглядну.
– Гавкав‚ заводив‚ скавулів‚ ланцюг рвав на собі‚ сусідам спати не давав‚ ну‚ і мені теж... То скажи мені‚ мій коханий чоловіче‚ що я мала з ним робити?.. Взяла і пустила твого диявола на всі чотири сторони! – блаженним голосом відповіла люба дружина.
– В сінях‚ у кутку‚ мої штани ватні лежать. Завтра випереш... ще й з праником!!! – вже трохи заспокійливо‚ але з притиском сказав дружині.
А ви кажете! Мисливство – справа тонка‚ серйозна‚ відповідальна і небезпечна.