ІВАНОВА Ганна Василівна
Народилася 28 вересня 1940 року в селі Дашківці. Закінчила Хмельницьке педучилище та Львівський держуніверситет ім. І. Франка. За фахом філолог. Відмінник народної освіти УРСР.
Біля 40 років є дописувачем районної газети “Сільські новини”. Друкувалась в збірці “У серці моєму Хмельниччина рідна”, журналі “Українець”, альманахах “Нестримна мелодія слова”, “Посвіт Огневежі”, “Огневежа-3”.
Член районної літспілки “Огневежа”.
ТРОЯНДА
пам’яті Олександри Галанзовської
Прикро, що ми звикли багато говорити про заслуги рідних, друзів, колег лише з нагоди їх ювілеїв чи видатних дат. При цьому підбираємо найкращі епітети, прикметники найвищого ступеня порівняння і віншуємо людину в її присутності. Тож будемо щедрими і стараймося сказати стільки ж, коли того, про кого говоримо, немає серед нас.
З портрета на мене дивиться жінка, котра цього року відійшла за межу вічності. Портрет порівняно невеликий, тому хочу домалювати його словами, щоб читач міг побачити Олександру Іванівну Галанзовську на весь зріст – вчительку за фахом, поетесу і письменницю за покликанням. Хоча багатьом відомо, що вона була не тільки класним керівником у школі, а й в усьому класна.
Вся округа знала сімейство Галанзовських, як порядних, авторитетних і шанованих людей. Чоловік Броніслав Васильович, сини Анатолій та Володимир всіляко підтримували багатогранні уподобання дружини і матері, з гордістю говорили, що вона в них найкраща господиня, самобутня художниця і самодіяльний композитор. Більше двох десятків мелодій О. Галанзовська створила на власні вірші. Малюнки поетеси варті того, щоб ними милувалися люди. Сільчани, рідні і знайомі знали, що вона могла не лише намалювати і опоетизувати навколишню природну красу, а й створити живу красу з квітів. Олександра Іванівна була неперевершеною квіткаркою.
Багато літ тому я запитала у її чоловіка Броніслава:
– Скажіть, будь ласка, як вашій дружині вдається так багато встигати зробити?
– Ніяких секретів. Просто Шура не звикла до будь-яких посиденьок. Вона любить не молоти язиком, а творити пером і пензлем. За це окремі жінки з села називають її білою вороною.
Здавалось би, яка щаслива жінка, яке взаєморозуміння. Живи і радій життю. Але, на жаль, з її обличчя стирали посмішку суспільні негаразди. Олександра старалася рятуватися від житейських потрясінь у морі квітів, в саду і на городі, серед домашніх тварин та лісових птахів, а найбільше – за письмовим столом. Але не могла змиритися з тим, що нинішнє життя гірке і гріховне, а мистецтво аморальне. Найстрашніше, що люди стали жорстокими і підлими. Поетеса відгукувалася на всі негативні явища сьогодення, боролася за справедливість, критикувала все, що було не так, і рекомендувала своє “як”. З яким болем писала про троянду, яку викинули на сніг з вагонного вікна:
З вагонного віконця
Яскрава, наче сонце,
Летить до ніг троянда,
Як сміх, летить троянда –
Застрягла у снігу…
У важких муках сумнівів вона зверталася до читачів:
То чому ж так сумно мені
І немає спокою ніде?..
О.Галанзовська стурбована тим що, наперекір своєму здоров’ю, не може змиритися з людською мерзенністю. По суті відкритим текстом, як на сповіді, викладає на огляд свій внутрішній світ:
…Я злюсь, мне душно,
Я вижу то, мимо чего
Проходят люди равнодушно. (“Исповедь”)
Не могла вона зберегти свій душевний спокій у умовах, коли Україна замість омріяної незалежності потрапила в неабияку залежність і змушена жити під чужу диктовку. Сум не може щезнути, коли те, що будувалось всенародно, розвалене і привласнене скоробагатьками. Та кожен українець, що у свій час довірився владі і добровільно заніс свої гроші на збереження, не тільки жити, а й вмерти не зможе спокійно. Колишні наші вклади в державну казну донині називаються вкладами, і ніхто навіть не заїкається, щоб їх повернути.
Олександра Іванівна важко переживала те, що українці своїми руками і розумом розвивають чужу економіку, що з корупцією можна боротися до віку, що на війні можна робити кроваві гроші, що в Україні величезна різниця в зарплатах і пенсіях. Її поезія і роздуми – це крик душі, це голос волаючого в пустелі.
Спогади вертають мене в далекі 70-ті роки минулого століття. Я, ще зовсім юна і недосвідчена вчителька на методоб’єднанні, де працює секція вчителів російської мови і літератури. Там я відчула себе краплиною в руслі педагогічного процесу. Незабутнє враження на мене справили керівник методоб’єднання М.М.Гаврішко та ораторські здібності і чисто російська вимова Олександри Галанзовської.
Лише згодом я дізналася, що вона родом із Сумщини, і колискову їй співали російською мовою. Не знала й того, що вона юною захоплювалася віршуванням. Багато років ми разом сіяли розумне, добре і вічне. Вийшовши на заслужений відпочинок, обидві стали членами літспілки “Огневежа”. З її засідань поверталися зі значним припливом сил, знань та умінь. Ми стали справжніми друзями. Уже на той час О.І.Галанзовська мала власні друковані книги. Я ласкаво називала поетесу Трояндою, а вона мене “подругой дней своих суровых”.
У кожній виданій збірці я бачила щедрий і потужний талант старшої подруги. Мені були відомі її найпотаємніші мрії, уподобання і думки. Одного разу (в час її мук і страждань) я порадила подрузі такими словами:
Вірі, надії і любові, хай уступить місце туга,
Вона ж нікому і ніколи не була подруга.
Журба і радість поняття не паралельні,
Перша приносить лиш муки пекельні.
Будьмо здорові, щасливі, веселі,
Хай радість панує у нашій оселі.
Весела людина – щаслива й здорова…
Олександра Іванівна не сприйняла цієї поради, бо в моїх словах побачила проповідування смирення. Її бунтівлива душа не могла змиритися з неправдою, байдужістю і підлістю покручів, що терзають рідну країну. Трепетне серце моєї подруги не тліло, а яскраво горіло, повільно спопеляючись…
Незаперечна істина: ми цінуємо людей лише тоді, коли їх втрачаємо назавжди…